Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков
Що ж тут є ще? Підписки, взяті з кожного члена екіпажу. Знаєте, містер Хіссен, це була непогано організована зграя! Не признався жоден! Жоден! Усі твердять, що слон пропав сам по собі! Признатися, такого в моїй практиці не було.
Цікаво, що з ними зробили? От досада! Більше нема жодного аркуша. Пропали… Знаєте, містер Кіссен, не можна зберігати справи мало не минулого століття. Що-небудь могло загубитися. Та й під час війни було не до архіву.
Жаль, дуже жаль, мені самому хотілося дізнатись, як розрахувалися з цією зграєю. Шкода, що не можу нічим більше допомогти вам, містер Карлсен. Ні, дивіться, тут є ще якийсь папірець. Але це вже не стенографія. Лист якогось Акселя Скунса до капітана Хачленда. Напевно, цей Хачленд вів справу. Просить прийняти його у справі Йоахіма Кунца, про яку він дізнався з газет. Чи є дата? Чекайте. Зараз подивлюсь. 15 січня 1939 року. Ах, шкода, що пропали всі папери!
Хелл! Хелл! Слухай, забери папку і проведи містера… Хьюсона. Саме так, здається? Пробачте, що не роблю цього сам. Втомився, містер… е… втомився. Не спав уночі. І-е-е-х!
Кліффорд Біллітер, колишній капітан, тепер служитель коледжу в Ланкашірі:
— Чому я, власне, повинен вам вірити, містер Хьюсон? Ваші книжки? Буду одвертим, я їх не читав. Бібліотека нашого коледжу поки що не абонує двірників, а на купівлю книг — ви розумієте… Якщо говорити відверто, у мене немає впевненості, що ви не підіслані Скотленд-Ярдом. А втім, навіщо я їм? Гадаю, про цю історію давно забули. Що ж, попробую повірити вам, містер Хьюсон. Тим більше, що мені нічого втрачати.
А ви знаєте, що суд мене виправдав? І все-таки відтоді я не виходив у море. Хіба тільки на катері для прогулянок. Чому? Є така штука, як асоціація капітанів. А Йоахім був комуністом. І ця асоціація виявила мені недовір’я. Відтоді я поміняв безліч професій. Поки не опинився тут. Ні, чому ж, тут не гірше, ніж в інших місцях. Навіть спокійніше. А роки летять. Скоро й старість.
Гаразд, говоритимемо про справу. Згадаймо Иоахіма.
З вами коли-небудь траплялося так, щоб ви познайомилися з людиною і вже через десять хвилин вірили їй більше, ніж самому собі? Зі мною такого не бувало. Не бувало доти, доки я не зустрівся з Йоахімом Кунцом, Вас цікавлять подробиці? О, їх не важко пригадати!
Було це влітку 1938 року. Ми стояли в Бомбеї. Мені треба було добрати двох матросів. Я попрямував у контору порту. По дорозі мене зупинив якийсь німець. Що це був саме німець — сумніватися не доводилося. Вимова його виказувала, а я в таких речах розбираюся.
Німець звернувся до мене з проханням: він, мовляв, чув, ніби на «Пракситель» потрібні матроси.
— Чому ж ви звертаєтесь до мене, а не в контору? — спитав я його.
— У мене немає ніяких документів, — відповів Йоахім понуро.
Я не можу тепер пояснити, що примусило мене розмовляти з цим німцем. Адже й так було ясно, що без документів зарахувати його матросом я не зможу. Але в ньому відчувалося щось таке, що не дозволяло мені пройти мимо.
Переді мною стояв страшенно худий чоловік. Одразу було видно, що цій людині живеться не солодко. Що там не солодко! Просто жахливо. Коротше кажучи, через годину Йоахім уже сидів у моїй каюті на «Праксителі». Тут він жив до самого Портсмута, коли нас усіх арештували.
Команді оголосили, що на борту є пасажир. Так його і прозвали — «пасажир», справжнє його ім’я багато хто взнав лише на суді. Адже на суді була вся команда. Бідолахи, жоден з них уже більше не виходив у море.
Через тиждень Йоахім став на «Праксителі» своєю людиною, Він не загравав з матросами. Просто щовечора приходив у кубрик і бесідував з ними. Про що? Не можу сказати вам точно. Знаю тільки, що хлопці давали багато, щоб звільнитись од вечірньої вахти.
О, Иоахім був веселою людиною! Він знав багато пісень. Правда, це були переважно студентські пісні. Майже вся команда вивчила їх. Уявіть собі: пливе по Червоному морю торговельне судно і на ньому матроси в подертих робах горлають: «Здоров будь, світило науки — декан!».
Правда, ніхто не знав, що Йоахім у сні звертається до когось по-німецьки і плаче.
Вдень він завжди щось писав. Я ніколи не запитував його, що він робить. Лише одного разу, вночі, коли нам не спалося, Йоахім розбалакався. Він вийняв невеличку склянку з якимсь білим порошком.
— Кліфф, — сказав він, — у цьому все моє життя. Через два тижні я приїду в Німеччину. І будь я проклятий, якщо в Адольфа лишиться хоча б один танк…
Я спершу подумав, що Йоахім божеволіє. Але потім, містер Хьюсон, сталося таке, таке, що, боюся, ви подумаєте те ж саме про мене.
Зрозумійте, мені нема ніякого сенсу брехати. Та й треба, нарешті, комусь розповісти правду.
Та пам’ятна розмова відбулася на кормі. Поряд стояв укритий попоною слон. Так, я забув вам сказати, що ми везли партію звірів для зоопарку Гагенбека… Коли Йоахім заговорив про танки, він відкрив склянку. Але тут налетів вітер, і цей порошок віднесло на слона.
Йоахім зблід так, що я це помітив навіть у темряві, схопив мене за руку і прошепотів:
— Кліфф, хай йому чорт, здається, порошок попав на слона!
Він, правда, сказав не «порошок», а якесь інше слово, але я вже не пригадую яке.
— Ну і що ж, — засміявся я, — післязавтра все одно слона помиють у Портсмуті.
Та Йоахім стиснув мою руку і потягнув у каюту. Там він сказав мені таке, що я вирішив покликати суднового лікаря.
— Кліфф, — ледь чутно промовив він, — через
