Шукайте Йоахіма Кунца - Юрій Цвєтков
Ми з Кунцом одразу подружили. Що в нього було на душі, цим я теж не цікавився. А ось гроші в нього, хоч зрідка, водились. І можете не морщитись, юначе. Тут не біржа: можу дозволити собі говорити відверто.
Але двом нам жилося ненабагато краще, ніж окремо, мені в усякому разі. А тут ще почалися дощі. Я не буду вам розповідати, що таке дощі в Індії, це треба побачити самому.
Одного разу мені пощастило. Вперше цей старий нероба бог (бачите, як я богохульствую!) повернувся до мене обличчям. Мене взяли наглядачем на дорожні роботи. Там потрібні були європейці.
Що й казати, робота мало приваблива навіть для такого невдахи, як я! Цілісінький день доводилося кричати на індусів, примушуючи їх скоріше довбати каміння. Але все-таки це була робота, гроші. Тоді це немало значило, юначе.
Коли я трохи від’ївся, то згадав Кунца. Це так приблизно через місяця півтора. Чому не раніше? Хе-хе! Я був спочатку такий голодний і обдертий, що гроші потрібні були мені самому. Можете кривитися скільки завгодно, мені на це наплювати!
Я розшукав Кунца і запропонував йому роботу: містеру Уілкінсу, моєму хазяїнові, потрібні були європейці. Але він відмовився. Ви чуєте, містер Хьюсон? Він, бачите, не хотів бути наглядачем. Теж мені Крез! Хе-хе…
Після цього ми не бачилися з ним близько місяця. І… Що значить, допомагав? Ви думаєте, містер Уілкінс платив своїм службовцям стільки, що вони могли займатися благодійністю? Так?
Не треба робити таких бридливих гримас, юначе. Я все-таки про Кунца не забув. Незабаром я згадав про нього, вірніше про цю його штучку. І ви не вдавайте, що нічого не знаєте! Хіба я не розумію, що вам потрібен зовсім не Йоахім, а його порошок? А втім, я вже сказав, що мені на все наплювати! На все, зрозуміли?
Як я дізнався про цей порошок? Почекайте, почекайте… Так, згадав! Одного разу ми сиділи на березі річки. Було жарко. Йоахім почав знімати куртку. Хе-хе! Бачите мій костюм? Так от, я одягнений зараз, як герцог Едінбурзький, порівняно з Кунцом у той час.
Коли Йоахім знімав куртку, з кишені випала трубочка і звідти висипався якийсь порошок. Йоахім вилаявся і почав гарячково збирати цей пил. А потім я побачив таке, що повинно було б мене дуже здивувати, якби я тоді не був такий голодний. Якір, на якому ми сиділи, почав швидко покриватися червонуватою плівкою і безшумно розсипався, перетворився в попіл. З іржею у мене були свої рахунки, і я; правду кажучи, дуже перелякався. А Йоахім, зібравши свій порошок, почав сміятися. Сміхотливий він був, треба вам сказати, надмірно.
Але все-таки я дещо запам’ятав. Виходило, що Кунц за допомогою цього диявольського порошка може перетворити в попіл будь-який предмет. Звичайно, звичайно, чортовиння. Та він пересипав усе це розумними словечками. Боюся, що й ви б не зрозуміли!
Отже, проробивши кілька місяців у містера Уілкінса, я згадав про Кунца, а вірніше, як ви розумієте, про його порошок. І ось чому: у нас дуже багато мороки було із скелями. Містер Уілкінс мав закінчити дорогу в строк, інакше загрожувала величезна неустойка, настільки велика, що, виплативши її, мій хазяїн опинився б не в кращому становищі, ніж я тепер. Хе-хе!
Тут я знайшов Йоахіма і запропонував йому посипати своїм порошком скелі, які нам доводилося довбати. Йоахім спочатку завагався, але потім дав згоду. Я пішов до містера Уілкінса, і ми торгувалися з ним доти, доки я не виторгував собі тисячу фунтів. Ти-ся-чу!
Ну, звичайно, хазяїнові я нічого не розповів. Просто сказав, що зруйную скелі за тиждень. Ну от, чотири величезних скелі Кунц за два дні перетворив у дрібний пил. Містер Уілкінс запросив мене до себе і довго дякував. Допитувався, чому ніхто не чув вибуху. Дивак! Хе-хе!
Ну, звичайно, розплатився. Тут же, на місці, і, пам’ятаю, крупними купюрами. Дуже дякував мені. Дуже…
Ні, я ні секунди не хотів затримуватися в Індії, так вона мені остогидла. З тисячею фунтів можна було починати в Європі солідне підприємство. Чому з тисячею, а не менш? О, це трагічна історія. Одержавши гроші, я кинувся шукати Кунца. Але він як крізь землю провалився. І треба ж було статися такому!
А я дуже поспішав. Якби не встиг на найближчий експрес, то стовбичив би в Індії ще тиждень. А для мене кожна година була мукою. Але гроші ці не пішли мені на користь. Менш ніж через рік я знову сів на мілину. Не таку, як зараз, але все-таки на мілину.
Більше я з Кунцом не зустрічався. І нічого про нього не чув. Нічого. Який ще там капітан Хачленд? Не знаю ніякого Хачленда! Звідки мені пам’ятати, хто відав портовою поліцією двадцять років тому! І взагалі — у вас, видно, немає важливіших справ, містер Хьюсон!
Ну писав, писав… Боже мій, якого, звичайно, нема. Я ж вам уже казав, що мені приховувати нічого. А капітану Хачленду я писав, що знаю Йоахіма давно. І що він ще в Індії справив на мене неприємне враження. Навіщо? Як ви гадаєте, якби Кунцу дозволили жити в Англії, шукав би він мене? А якби й не шукав, то могли б ми зустрітися випадково? А в мене ж тоді не тільки тисячі, а й п’ятисот фунтів не було.
Хе-хе! Я ж казав, що ви гніватиметеся. Висловлюйтесь, юначе, висловлюйтесь. Це чудова подяка за мою відвертість. Образити мене зараз нічого не коштує. Негоціант Аксель Скунс старий і бідний. Бачите цей костюм? Він у мене єдиний. І кімната ця єдина. А дружина? Дружини, хе-хе, жодної. Кинула! Кинула вчетверте, і цього разу назавжди. Повірте мені. Що я тепер роблю! Богохульствую, хе-хе, бого-хульствую!
Гарольд Тікаль — професор хімії:
— Гертрудо, Гертрудо! Ще гість! Прошу вас, містер… Містер… Хьюсон! Ви надзвичайно люб’язні, що не знехтували нашим запрошенням. Сподіваюся, вам буде
