Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Ні, я не бачу, – мовила Наомі. – Ви все ще хочете зайти всередину?

«Якщо там нема нічого зламаного, не будь героєм. Бери ноги за пояс і забирайся домів».

Але на що він сподівався? Звісно, «Скопулі» не був на ходу. Звісно, щось пішло не так. «Зламане» можна не виявити з першого погляду.

– Амосе, тримай зброю напоготові. Наомі, можеш трохи ту діру для нас розширити? Але обережно: найменша підозра – і тут же відходь.

Легким нітрогеновим видихом у зимній ночі Наомі ледь посунула мех уперед. Газовий різак агрегата ожив гаряче червоним, тоді білим, тоді синім. У повній тиші маніпулятор з якимось комахоподібним рухом розгорнувся, і жінка почала різати. Голден з Амосом перейшли на поверхню судна та закріпилися магнітними підошвами. Вони ногами почули вібрацію, коли шматок корпусу було відділено. Різак згас. Наомі охолодила розжарені краї вбудованою системою пожежогасіння. Голден показав рухом, що все в порядку, і почав спускатися в «Скопулі».

Пробивні заряди були встановлені майже посередині судна, на міделі. Коли Голден приземлився і його черевики примагнітилися до стіни камбузу, то він відчув, як під підошвою хрустять замерзлі частинки їжі. Тіл у полі зору не було.

      – Спускайся, Амосе. Команди не видно, – проказав Джим через термінал і відійшов вбік. За мить механік гупнув на палубу з рушницею у правій руці та потужним ліхтарем у лівій. Білий промінь танцював по стінах знищеного камбузу.

– Перше куди? – поцікавився здоровило.

Джим розмірковував, постукуючи себе по стегну.

– У машину. Я хочу знати, чому реактор вимкнено.

По драбині вони піднялися до корми судна. Всі гермодвері між палубами були відчинені, а це поганий знак. Вони б мали бути усі закритими, якби пролунала сирена втрати тиску. Якщо вони відкриті, то це означає, що на кораблі не залишилося відсіків з атмосферою. А це значить, що ніхто не вцілів. Воно й не дивно, але почуваєшся ніби переможеним. Вони пробралися через все невелике суденце, зупинившись у майстерні: коштовні запасні частини й інструменти були на місці.

– Клянуся, це не було пограбуванням.

Голден не вимовив «тоді що це було?», але питання повисло між ними у вакуумі.

Реакторний відсік був акуратним, холодним і мертвим. Старпом, плаваючи у відсіку хвилин 10, чекав, поки Амос огляне реактор.

– Хтось заглушив реактор по всім правилам, – нарешті резюмував Амос. – Його було не вимкнуто аварійно, а зупинено. Я не зміг побачити ушкоджень. В цьому немає сенсу. Якщо усі загинули під час атаки, то хто його заглушив? Якщо це були пірати, чому не прихопили судно? Воно придатне для використання.

– Спочатку відкрили усі гермодвері, а лише тоді відімкнули напругу. Випустили повітря. Б’юся об заклад, вони хотіли впевнитися, що ніхто не заховався, – продовжив його думку Голден. – Окей, повертаємося в ходову і спробуємо зламати комп’ютер. Можливо, він нам розповість, що сталося.

Вони попливли назад вздовж драбини до містка. Він теж був неушкодженим та пустим. Відсутність тіл почала турбувати Голдена більше, аніж присутність. Він підплив до консолі головного комп’ютера і натиснув пару кнопок, аби перевірити, чи той ще працюватиме від аварійного живлення. Ніт.

– Амосе, виріж комп’ютер. Ми прихопимо його з собою. Я перевірю зв’язок, щоб знайти той маяк.

Механік перемістився до консолі та почав діставати інструменти, приліплюючи їх до переборки. Працюючи, чолов’яга бурмотав щось лайливе. Бурмотіння теє ні на грам не було схоже на наспівування Наомі, тому Голден вимкнув Амосів канал і зайнявся станцією зв’язку. У ній було не більше життя, аніж у решті судна. Та маяк він знайшов. Його ніхто не вмикав. Щось інше кликало на допомогу. Ось тут, під робочим столом зв’язківця. Невелика коробочка не була ні до чого під’єднана взагалі. Його серце завмерло. Викликав Амоса: «Це схоже на бомбу?» Амос мовчав. Тоді Голден увімкнув радіо.

– Амосе, це тобі схоже на бомбу? – і вказав на коробочку на палубі.

Чолов’яга полишив роботу з комп'ютером та підплив подивитися. Потім узяв її в руки. Голденові аж подих перехопило:

– Ні, це ж передавач. Поглянь-но. – Підняв пристрій до Джимового шолома. – До нього просто примотана батарейка. Що ж воно тут робить?

– Це той маяк, який нас сюди привів. Боже. Корабельний маяк навіть ніколи не вмикався. Хтось сфальшував його з цього передавача, – Голден мовив, воюючи з панікою.

– Чому вони це зробили, старпоме? В цьому тупо нема смислу.

– Смисл буде, якщо є щось, що відрізняє цей передавач від стандартного.

– Типу?

– Типу якщо він мав передати ще один сигнал, коли його хтось знайде, – мовив Джим, потім перемкнув зв’язок на загальний канал: – Отже, хлопці і дівчата, ми знайшли дещо дивне, тож забираймося. Будьте дуже уважними коли...

Його радіо пікнуло, вмикаючи зовнішній канал, і голос Макдовела залунав у шоломі:

– Джиме? Схоже, ми маємо проблеми.

РОЗДІЛ 4. Міллер

Міллер з’їв майже половину вечері, коли система зв’язку в його помешканні цвірінькнула. Відправник «Синя жаба» – портовий бар і кейтерінг, що рекламував себе серед більш ніж мільйона постійних мешканців Церери як майже точна копія відомого бару в Мумбаї, лише з легальними повіями та легальними наркотиками. Міллер набрав повну виделку грибкових бобів з гідропонним рисом і схилявся до того, аби прийняти дзвінок:

Тре глянути хто там наярює, подумав він.

– Що? – запитав детектив. Екран розгорнувся.

Гасіні – помічник менеджера, темношкірий чоловік з очима кольору льоду. Ледь помітна посмішка на обличчі була результатом защемлення нерву. Свого часу Міллер простягнув чолов’язі руку допомоги, коли той пригрів неліцензійну шльондру.

– Твій напараник знову тут, – мовив помічник, перекрикуючи ритм і стогони музики у стилі бангра, – я вважаю, що в нього була кепська ніч. Мені його обслуговувати?

– Так, – дозволив Міллер, – зроби його щасливим хвилин на двадцять.

– Він не хоче, аби його робили щасливим. Він дуже хоче, аби його зробили нещасним.

– Заховай його якось, я вже йду.

Гасіні кивнув, посміхаючись своєю зламаною посмішкою, та розірвав зв'язок. Міллер поглянув на недоїдки, зітхнув та викинув рештки у смітник. Він потягнувся було за чистою сорочкою, але зупинив рух на пів дорозі. У «Синій жабі» завжди було спекотніше, аніж йому подобалось, отже, піджак не пасуватиме. Тому він прилаштував свій компактний пластиковий пістоль у кобуру на гомілці. Діставати не так швидко, як під рукою, але якщо до цього дійде, то він програв