Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Я з біса вправний коп, – повторив той. І за хвилину додав: – То якого дідька?

– Справа не в тобі, – відповів Міллер. – Люди дивляться на тебе та бачать не Дмитра Гейвлока, вправного копа. Вони бачать Землю.

– До сраки! Перед тим як сюди дістатися, я вісім років гарував на орбітальних та Марсі. Взагалі на Землі не більше шести місяців пропрацював.

– Земля, Марс. Для них нема різниці, – сказав детектив.

– Марсіянцю це скажи, – відповів Дмитро з гіркою посмішкою, – він швидко тобі сраку відіб’є.

– Я не мав на увазі... Дивись-но, я впевнений, що там є усі можливі відмінності. Земля ненавидить Марс, бо в того кращий флот. Марс ненавидить Землю, бо в тої більший флот. Можливо, сокер кращий при повному тяжінні, можливо, він гірший. Я не знаю, будь-хто так далеко від Сонця?.. Їм плювати. З нашої відстані ти Марс і Землю одним пальцем закрити зможеш. І…

– І я не належу, – відрубав Гейвлок. Двері локшинної позад них відчинилися, вийшли чотири белтери у сіро-зеленій формі. У одного на рукаві були з’єднані кільця АЗП. Міллер напружився, але дарма: астероїдяни не підійшли навіть, а Гейвлок їх не побачив.

– Я знав, – Гейвлок продовжував, – коли підписував контракт зі «Стар Ґелікс», то знав, що тре докласти зусиль, аби влитися. Я думав, що буде як усюди, розумієш? Ти приходиш, ти когось молотиш, та й тобі перепадає копняків. Потім вони бачать, що ти тримаєш удар, і приймають до компанії. Але тут інакше.

– Еге ж, – мугикнв Міллер. Дмитро похитав головою, сплюнув та побачив гранчак у себе в руці.

– Я думаю, ми щойно вкрали пару склянок з «Синьої жаби».

– Угу. А ще ми в громадському коридорі з відкоркованим алкоголем, – погодився Джо, – в основному ти, правда. Бо в мене мінералка.

Гейвлок реготнув, але з якимось розпачем у голосі, і продовжив, з каяттям:

– Ти вважаєш, що я прийшов сюди набити комусь пику, аби Шаддід, Рамачандра та інші почали думати про мене краще?

– По мені, то так, – відказав детектив.

– Ти помиляєшся.

– Можливо й помиляюсь, – відповів Міллер, але знав, що насправді ні. Напарник підняв гранчака: може повернемо?

– Краще вже до «Видатного гіацинту», – Міллер висунув інакшу пропозицію, – я пригощаю.

«Видатний гіацинт» був на три рівня вище, досить віддалено, аби пішоходи з порту туди майже не заходили. І це був бар копів. Тут переважно відпочивав «Стар Ґелікс сек’юріті», але запливали й дрібна риба: «Протоген», «Пінквотер», «Аль-аббік». Джо був майже впевнений, що останній Гейвлоків припадок минувся. А як ні, то це місце якраз підходить – родинні прикрощі краще тримати всередині.

Декор був типово белтерським: складні столи і стільці, як на старому судні, тулилися до обшивки так, наче ось-ось вимкнеться гравітація. Сансев’єрія трьохполоса та епіпремнум золотистий, що колись складали основу першої версії системи регенерації повітря, прикрашали стіни і кутки. Музика була досить тихою, аби чути співбесідника, та досить гучною, аби приховувати розмову від чужих вух.

Першим власником закладу був структурний інженер з Тихо Ксав’є Лю, який прибув сюди, коли станцію розкручували, аби створити силу тяжіння. Церера йому припала до вподоби, і він залишився. Його онуки керували баром тепер, і саме Ксав’є Третій стояв за шинквасом, теревенячи з поліцейськими та експлуатаційниками з різних команд. Джо прямував до віддаленого столика, киваючи і вітаючись по дорозі зі знайомими чоловіками і жінками. У попередньому барі він обрав тактику обережності і дипломатії, тут – показного мачізму. Це теж була просто маска.

– Отже, – поцікавився Гейвлок, щойно Кейт – четверте покоління власників бару, відійшла з бокалом з «Синьої жаби» на таці, – що за суперсекретне приватне розслідування тобі довірила Шаддід? Чи це справа не для скромного землянина?

– Так ось що тебе так розковбасило,– нарешті дійшло до детектива, – та це дрібниця. Якийсь акціонер загубив дочку. Він бажає, аби я її відшукав та відправив додому. Фігове дільце.

– Більше схоже, що це не для їхніх вух, – Дмитро кивнув у бік натовпу копів.

– Дитина повнолітня, – відповів Міллер, – так що це викрадення.

– І як ти з цим житимеш?

Міллер відкинувся на спинку стільця, зачепивши плющ. Напарник чекав на відповідь, і детективу стало некомфортно, наче їхній стіл перекинули.

– Це моя робота, – нарешті знайшовся Міллер.

– Ми ж тут про дорослого говоримо. Не схоже, що вона хоче, але не може повернутися. Натомість батьки залучили сек’юріті, аби повернути її додому, хоче вона того чи ні. Це не для правоохоронців. Навіть не для станційної сек’юріті. Це просто проблемні родини грають мускулами.

Міллер пригадав худеньку дівчину біля пінаса та її широку посмішку.

– Кажу тобі, це дріб’язкова справа.

Кейт Лю повернулася до них з бокалом місцевого пива та склянкою віскі на таці. Міллер був радий, що вона відволікла від розмови. Його пиво було світлим, з багатим смаком та ледь відчутною гірчинкою. В умовах екології, заснованої на дріжджах і ферментації, ставлення до бродіння і має бути дуже акуратним.

Гейвлок няньчив своє віскі. Як на Джо, це було ознакою, що хлопака здався. Ніщо так не утримує від втрати контролю, як хлопці з офісу навкруги.

– Агов, Міллере! Гейвлоку! – пролунав знайомий голос. Євген Кобб з відділу вбивств. Детектив йому махнув, і розмова перекинулась у русло похвалянь убойного щодо розслідування особливо бридкої справи. Тримісячна робота з виявлення джерела токсинів закінчилася на тому, що дружина мерця отримала персональну кімнату та триразове харчування на зоні, а напівлегальну повію депортували на Ерос. Під ранок напарник уже сміявся та травив анекдоти. Якщо косі погляди або легкі підйобки й були, то він не звертав на них уваги.

Міллер ішов за новою порцією, коли його термінал задзвонив. А потім по всьому бару почулося ще з півсотні дзвінків. Міллер напружився і, як п’ятдесят його колег у кімнаті, дістав термінал.

На екрані з’явилася капітан Шаддід. Вигляд мала типової жінки при владі, яку розбудили під ранок: її очі були сонні і сповнені люттю.

– Пані та панове, де б ви не були, наказую: терміново покиньте всі справи та мчіть