Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Ти в порядку? – запитала Наомі.

Джо кивнув, і Амос пробрався через люк в інший корабель. По одному зайшли й решта.

Судно було мертве. Промені світла з їхніх скафандрових ліхтарів ковзали по м’яким, майже обтічним вигинам переборок, оббитим амортизуючими матеріалами стінам, сірим шафам для скафандрів. Одну шафу було вигнуто зсередини, наче хтось чи щось пробивалось назовні. Амос пригальмував. За звичних обставин глибокий вакуум був достатньою гарантією, що на них ніхто не вистрибне. Але прямо зараз Міллер би прийняв лише однакові ставки на свою безпеку.

– Тут все вимкнено, – прокоментував Голден.

– В машинному може бути батарея, – висловився Амос.

– Тож дупа корабля у протилежний бік, – вирішив капітан.

– Схоже на те.

– Давайте будемо обережними, – попросив Голден.

– Я піду на місток, – запропонувала Наомі, – якщо там щось живиться від батарей, я могла б…

– Ні, ти не підеш, – заперечив капітан. – Ми не розділятимемо групу, допоки не знатимемо, що ми шукаємо. Залишаємось разом.

Амос рушив донизу, розчиняючись у темряві. Голден тримався за ним. Міллер позаду. По рухах Наомі не було зрозуміло, вона стурбована чи, навпаки, розслабилася.

Камбуз був порожнім, хоча там і там видно ознаки боротьби. Крісло зі зламаною ніжкою. Довга визублена подряпина внизу стіни, де щось гостре здерло фарбу. Два отвори високо в переборці залишені сліпими кулями. Міллер витягнув руку і поколихав один зі столів.

– Міллере,– озвався капітан, – ти йдеш?

– Поглянь-но, – відповів детектив.

Темна калюжа була бурштинового кольору, шаруватою і блищала в промені ліхтаря, мов скло. Голден підплив ближче.

– Блювотиння зомбі?

– Думаю, так.

– Що ж, я впевнений, що ми на правильному кораблі. В певному сенсі, «правильному».

Кубрик був тихою пусткою. Вони заглянули в кожну каюту, але жодної персональної ознаки – ні терміналів, ні фотографій, ні імен чоловіків і жінок, що жили, дихали і можливо, померли на цьому кораблі. Навіть капітанова каюта ледь вирізнялась розмірами і наявністю зачиненого сейфу.

У чималому центральному відділенні, завбільшки з корпус «Росінанта», здіймалися горою, мовби втілюючи темноту, дванадцять масивних циліндрів, поцяцькованих вузькими драбинами і риштуванням. Міллер помітив, як неприємно була вражена старпом:

– Що це за одні? – запитав він.

– Торпедні апарати, – пролунала відповідь.

– Торпедні апарати? – перепитав він. – Господи Йсусе, скільки їх там напаковано? Мільйон?

– Дванадцять, лише дванадцять.

– Вбивці лінкорів, – додав Амос, – створені, аби швиденько і з першого залпу знищити те, на що ти вкажеш.

– Щось на кшталт «Доннаджера»? – запитав Міллер.

Голден повернувся до нього, риси обличчя його були підсвічені діодами всередині шолома:

– Або «Кентербері».

Вся четвірка пройшла повз апарати мовчки.

У майстерні і виробничці сліди насилля були чіткішими. Кров на підлозі і стінах, пасма склоподібної золотистої смоли, що колись була блювотинням. Клубок уніформи. Тканина була змотана і просякнута чимось, перш ніж холод космосу заморозив її. Звички, набуті роками ходінь по місцям злочинів, дозволили скласти тузень дрібниць в єдине ціле: візерунок подряпин на підлозі і дверях ліфта, бризки крові і блювоти, відбитки ніг. Все це складалося в історію.

– Вони в машинному, – сказав Міллер.

– Хто? – запитав Голден.

– Команда. Ті, хто були на борту. Всі, за виключенням цього, – пояснив він, вказуючи на половину відбитка ноги, що вів до ліфту. – Ти помітиш відбитки її ніг повсюди. І тут, де вона вступила в кров, вони майже сухі. Лущаться, замість аби змазуватись.

– Звідки ти знаєш, що це була дівчина? – запитав капітан.

– Тому що це була Жулі, – відповів Міллер.

– Ну, хто б там не були, вони вже давно насмоктались вакууму, – висловився Амос. – Хочете підемо подивимось?

Ніхто не сказав «так», але всі посунули уперед. Люк був відкритим. Якщо темінь позаду нього й виглядала твердішою, більш зловісною, більш особистісною, аніж деінде на борту, то це лиш Міллерова уява грала.

Він зашпортався, намагаючись викликати в пам’яті зображення Жулі, але вона не могла прийти.

Проникнення на машинну палубу було подібним до запливання в печеру. Міллер завважив, як ліхтарі інших мацали по стінам і панелям, шукаючи живі прилади або такі, що можна оживити. Він спрямував власний промінь вглиб кімнати, і темінь поглинула його.

– Батареї живі, кеп, – сказав Амос, – і… схоже, що реактор заглушили. Навмисне.

– Вважаєш, що зможеш його запустити?

– Хочу прогнати деяку діагностику, – відповів механік, – може бути причина, з якою його заглушено, і я не хочу дізнаватися про неї найлегшим способом.

– Слушно.

– Але як мінімум я можу дати нам… трохи… давай-но, ти, падло.

По всій палубі загорілося біло-блакитне світло. Несподіване сяяння на пів секунди засліпило Міллера. Його зір повертався, і разом з ним зростав острах. Наомі охнула, а Голден зойкнув. Щось на задвірках Міллерової свідомості почало вищати, але він змусив це замовкнути. Це просто місце злочину. А це просто тіла.

От тільки вони не просто тіла.

Перед ним стояв реактор, німий і мертвий. А по ньому розтікся шар людської плоті. Він міг виокремити плечі, руки з пальцями, розчепіреними настільки, що боляче було дивитись. Вигин довгої змії хребта, віяло ребер, схоже на ноги спотвореної комахи. Він намагався зрозуміти те, що бачить. Він раніше бачив вительбушених людей. Він знав, що довгий липкий крутень ліворуч був кишками. Можна було розрізнити, як тонкий кишківник переходить в товстий. Проглядали знайомі обриси черепу.

Але згодом поміж впізнаної анатомії смерті і розчленування стали помітні й інші речі: спіраль наутилуса, шар м’якого чорного волокна, світла пляма чогось, схожого на шкіру, проштрикане тузенями зябрів, напівсформована кінцівка, одночасно схожа на комашину і на зародкову, і яка не була ні тим, ні іншим. Заморожена, мертва плоть, що оточувала реактор, мов шкірка. Команда корабля-неведимки. Або й «Скопулі».

Усі, крім Жулі.

– Еге, – озвався Амос, – це займе дещо більше часу, аніж я думав, кеп.

– Добре, – голос капітана по радіо якось тремтів, – можеш цього не робити.

– Без проблем. Допоки нічого з цього дивного лайна не проламує корпус, реактор має запуститися просто ідеально.

– Тебе не турбує те… що навколо? – запитав Голден.

– За всієї поваги, кепе, я про це не думаю. Дайте мені двадцять хвилин, і я скажу, чи ми отримаємо енергію, чи тре буде тягнути лінію з «Росі».

–