Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Голден лежав горілиць. Наомі сиділа на сусідньому ліжку, посміхаючись, наче тут не було чого підслуховувати. Капітанові монітори показали підвищене серцебиття та тиск. Міллеру доводилося лише сподіватися, що нещасний йолоп не мав зараз ерекції зі вставленим катетером.

– Агов, детективе, – сказала старпом, – як ся маєте?

– Бувало й гірше, – відповів той. І додав: – Ні, не бувало. Але я в порядку. Наскільки я був важким?

– Ви обидва були мертві, – відповіла Наомі. – Серйозно, ми воювали з системою сортування декілька разів. Експертна система наполягає на розміщенні вас у хоспісі і продовжує тримати під морфіном.

Вона вимовила це грайливо, але він їй вірив. Він спробував сісти. Тіло було важезним, але незрозуміло, від чого саме – від слабкості чи від прискорення судна. Голден мовчав, стиснувши щелепи. Міллер робив вигляд, що не помічає.

– Які перспективи?

– Вам обом щомісяця треба буде перевірятися на рак до кінця життя. У капітана імплантована щитовидка, бо стара серйозно підсмажилася. Нам довелося вкоротити вам майже півметра тонкого кишківника, який ніяк не хотів зупиняти кровотечу. Ви отримали чимало синців, і якщо захочете дітей, то бажано б мати для цього щось у банку сперми, тому що всі ваші солдатики тепер мають по дві голови.

Міллер посміхнувся. Його монітор тривожно блимнув, але потім заспокоївся.

– Ви говорите мов справжній медик.

– Аж ніяк. Я інженер. Але читаю роздруківки щодня, тож набралася слів. Хотіла б я, аби тут був Шед, – вперше сказала вона похмуро.

Шеда вже згадували вдруге. Тут якась історія, але Міллер дозволив їй затихнути.

– Волосся випаде? – запитав він.

– Можливо. Система вас по вуха накачала хімією, аби цього не сталося, але якщо фолікули померли – то вони померли.

– Що ж, в мене хоч капелюх залишився. Як там Ерос?

Наомі облишила легкий тон.

– Мертвий, – відповів Голден з ліжка і повернувся, аби подивитися на Міллера. – Я думаю, ми були останніми, хто відлетів звідти. Станція не відповідає на виклики, а всі автоматичні системи в режимі карантинного локдауну.

– Рятувальні кораблі? – запитав детектив і закашлявся. Горло все ще боліло.

– Їх не буде, – сказала старпом, – там півтори мільйони душ. Ні в кого нема ресурсів на таку рятувальну операцію.

– Крім того, – додав Голден, – там ще й війна.

***

Світло приглушили по всьому судну. Міллер лежав у ліжку. Експертні системи перейшли в лікуванні до наступної фази, і наступні три години його стан змінювався від гострої лихоманки до холоду, аж щелепи стукотіли. Зуби і нігті на руках і ногах свербіли. Спати не виходило, тож він лежав у темряві і намагався зібрати себе до купи.

Він міркував про те, які виводи колишні партнери могли зробити з його поведінки на Еросі. Гейвлок, Масс. Намагався уявити їх на своєму місці. Він убивав людей і вбивав їх холоднокровно. Ерос був місцем смерті, і коли люди, які мають захищати закон, бажають твоєї смерті, то закон більше не варто застосовувати. До того ж, декілька мертвих довбнів були тими, хто вбив Жулі.

Отже, вбивство на ґрунті помсти. Він справді дійшов до вбивства через помсту? Це була гірка правда. Спробував уявити, як Жулі сидить біля нього – так, як Наомі біля Голдена. Вона неначе чекала запрошення. Жулі Мао, яку він направду ніколи не знав. Вона підняла руку, вітаючись.

А як щодо нас, запитав він, поглянувши в її темні, нереальні очі. Я кохаю тебе чи так сильно хочу кохати, що не бачу різниці?

– Гей, Міллере, – сказав Голден, і Жулі зникла, – ти не спиш?

– Еге. Не можу заснути.

– Я теж.

Вони мовчали мить, аж тут загуділа експертна система. Під гіпсом у детектива почала свербіти рука – тканини відновлювалися під час чергового раунду пришвидшеної регенерації.

– Ти в порядку? – перепитав Міллер.

– Чом би й ні?

– Ти вбив того хлопця. На станції. Встрелив. Ну тобто я знаю, що ти і раніше стріляв в людей. В готелі. Але наприкінці ти насправді вистрілив комусь в обличчя.

– Ага, вистрілив.

– Тобі норм з цим?

– Звісно, – швидше аніж потрібно відповів Джим.

Загуділи очищувачі повітря, і манжета вимірювача кров’яного тиску, мов долонею, стисла йому здорову руку. Голден мовчав, але, скосивши погляд, Міллер помітив підвищений тиск і підвищену мозкову активність.

– Вони нам завжди давали вихідні, – незрозуміло до чого сказав Міллер.

– Що?

– Коли ми в когось стріляли. Неважливо, на смерть чи ні, вони завжди давали нам лікарняний. Зброю ми здавали. Йшли на бесіду з мозкоправом.

– Бюрократи.

– Вони мали рацію, – не погодився Міллер, – постріли в людину щось з тобою роблять. Вбивство людини… це навіть гірше.

Неважливо, чи вони чекали на постріл, чи в них не було вибору. Різниця невелика. Але це не полишали просто так.

– Схоже, ти через подібне проходив.

– Можливо. Слухай. Пам’ятаєш, я там дещо казав про те, як ти вбив когось? Типу залишити його живим це не робило йому доброї послуги? Я прошу вибачення, що так сталося.

– Ти вважаєш, що був неправий?

– Ні, не був. Але мені шкода.

– Добре.

– Йсусе! Слухайно-но, я сказав, що це добре, що воно тебе турбує. Це добре, що ти не можеш перестати це бачити чи чути. Це та штука, що переслідує тебе? Так воно всьо і має бути.

Голден мовчав, потім сірим як бетон голосом сказав:

– Знаєш, я і раніше вбивав людей. Але вони були відмітками на радарі. Я…

– Це не те саме, еге ж?

– Так, це не те саме, – погодився Джим. – Воно минеться?

Не завжди, подумав Міллер. І сказав:

– Ні. Не мине, якщо в тебе є душа.

– Окей. Дякую.

– І ще дещо.

– Так?

– Я знаю, що це не моя справа, але я на твоєму місці не дозволив би їй себе відштовхнути. Тож ти не розумієш ні сексу, ні кохання, ні жінок. Просто хочу сказати, що ти народився з пуцлем в штанях. А ця дівчина? Наомі? Схоже, що вона варта, аби ти доклав трохи зусилль. Розумієш?

–