Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Може бути, – кивком погодився Міллер, опустився поряд і став розстібати наступні обладунки.

Джим вдягнув броню мерця, що є сил намагаючись вірити, буцімто рожевий патьок на спинній пластині абсолютно не схожий на мізки. Копирсатися в застібках було важко. Пальці оніміли і були мов чужі. Він узяв було захист для стегон, але випустив з рук. Краще вже бігти швидше. Міллер вже справився зі своїм і тепер припасовував непошкоджений шолом. Джо узяв і собі, цілий, лише з однією вм’ятиною; начепив на голову. На дотик він був жирним всередині, і землянин зрадів, що наразі не відчував запахи. Попередній власник, на його думку, не часто приймав душ.

Міллер мацав збоку шолому, поки не увімкнув радіо. Із вбудованих динаміків пролунали його слова:

– Агов, ми виходимо в коридор! Не стріляйте. Ми йдемо на підсилення.

Затуливши пальцем мікрофон, він повернувся до капітана і сказав:

– Ну, мо, хоч одна зі сторін не стрілятиме.

Вони відійшли метрів на десять від перехрестя. Голден дорахував до трьох і тоді рвонув що є сил. Це вийшло до огидного повільно, ноги – мов залиті свинцем. Наче він біг у басейні з водою. Наче це був нічний кошмар. Міллер тупотів підошвами по бетону прямо за ним, дихаючи рвано, з задишкою.

Далі він чув тільки постріли. Він не міг сказати, чи спрацював Міллерів план. Не міг сказати, з якого боку летіли кулі. Гриміло безупину, оглушливо, варт було йому вискочити на перехрестя. За три метри від мети він зіщулився і стрибнув уперед. У легкій гравітації Ероса він практично летів. Наприкінці траєкторії його наздогнав рій куль, влучив над ребрами і швиргонув його об стіну коридору, ледь не зламавши спину. Він проповз решту шляху під кулями, що продовжували молотити по ногах; одна з них поцілила в литку.

Міллер пролетів над ним і гепнувся лантухом на півметра далі. Голден підповз збоку:

– Ще живий?

– Спіймав кулю. Рука зламана. Продовжуємо рухатися, – Міллер кивнув з видихом.

Голден здерся на ноги, хоча права була мов у вогні – м’язи у литці стислися, зупиняючи кров. Він підняв Міллера, навалився на нього, і вдвох вони почовгали до ліфта. Міллерова ліва рука метелялась вільно, наче в ній не було кістки, по зап’ятку стікала кров.

Голден вдарив по кнопці виклику ліфта, і вони з Міллером оперлись один на одного, поки той наближався. Він почав мугикати мелодію з «Міско і Маріско» собі під носа, і за пару секунд її підхопив і Міллер. У ліфті він натис кнопку причалу «Росінанта», очікуючи, що ліфт зупиниться навпроти сірих дверей повітряного шлюзу, за яким не буде корабля. Такий фінальний дозвіл лягти на підлогу і померти. Він чекав тієї миті, коли його зусилля закінчаться. Це буде дивний сюрприз, якщо він ще буде здатен дивуватись. Міллер відлип від нього і з’їхав мішком на підлогу, залишаючи на сяючому металі кривавий слід. Заплющив очі. Він міг просто заснути. Голден спостерігав, як груди детектива піднімалися і опускалися у рваному, болісному диханні, що ставало більш плавним і рівним.

Голден заздрив йому, але він мав побачити двері шлюзу перед тим, як ляже теж. Він навіть дещо розлютився на ліфт за те, що той повз так повільно.

Зупинка. Двері прочинилися з приємним дзвоном.

У шлюзі стояв Амос із двома штурмовими гвинтівками, і два пояси магазинів до них звисали з його плечей.

Він огледів Голдена з голови до ніг, потім перевів погляд на Міллера, потім знову на Джима.

– Йсусе, кеп. Ви виглядаєте як лайно.

РОЗДІЛ 32. Міллер

Міллерова свідомість перескладалась повільно і з декількома фальстартами. У снах він збирав пазл, фрагменти змінювали форму, і щоразу коли залишалося допасувати останню деталь – сон починався спочатку. Перші усвідомлені почуття: легка ломота в спині, важкість в руках і ногах, потім нудота. Чим ближче він підходив до свідомості, тим більше він це відтягував. Уявний палець намагався вставити пазл – і за мить до повного завершення його очі розплющилися.

Він не міг поворухнути головою. Щось було в його шиї: товстий пук чорних трубочок, які виходили з нього і зникали за межами зору. Намагався підняти руки, аби відштовхнути вампіричну мару, що в нього вторглася, але не зміг.

Воно мене дістало, міркував він, тремтячи від страху. Я заражений.

Жінка виникла зліва. На подив, це була не Жулі. Темно-коричнева шкіра, темні очі з натяками на епікантус. Вона посміхалася до нього. Чорне волосся звисало донизу довкруж обличчя.

Донизу. Тут був низ. Тут була гравітація. Вони були під прискоренням. Невідомо, чому це здавалося дуже важливим.

– Привіт, детективе, – привіталася Наомі, – з поверненням.

Де я? він намагався сказати. Горло було твердим. Напхане, мов метро людьми в годину пік.

– Не намагайся вставати, говорити абощо. Ви були у відключці тридцять шість годин. Добрі новини полягають у тому, що в нас лазарет з експертною системою військового класу і аптекою на п’ятнадцять марсіанських вояків. На тебе й капітана ми перевели з половину припасів.

Капітана. Голдена. Це правильно. Вони були в бою. Там був коридор і люди, які стріляли. І хтось там хворів. Він пам’ятає жінку, вкриту брунатним блювотинням, з бездумними очима, але він не був впевнений, чи не було це частиною нічних жахіть.

Наомі продовжувала говорити. Щось про повну заміну плазми і ураження клітин. Він спробував підняти руку і доторкнутися до неї, але прив’язь не дозволила. Ломота в спині виявилась нирками, і йому стало цікаво, що саме відфільтрувалось з його крові. Міллер закрив очі і заснув ще до того, як вирішив, що треба відпочити.

Цього разу сни його не турбували. Він проснувся від того, що щось глибоко в горлі ворухнулось, торкнулося гортані і відступило. Не відкриваючи очей, він повернувся на бік, кашлянув, виблював і повернувся назад.

Наступного разу при пробудженні він вже дихав сам. Горло лишалося подразненим і боліло, але руки вже не були прив’язаними. Дренажні трубки виходили з його живота та з боку, а з пенісу стирчав катетер затовшки з олівець. Особливо нічого не турбувало, тож він вирішив, що все ще під дією наркотиків. Одяг зник, його добропристойність прикривали лише тоненький бавовняний халат і гіпс на лівій руці, що робив її твердою і неповороткою. Хтось поклав його капелюха на сусідню койку.

Лазарет, як він тепер міг бачити, виглядав, мов лікарняна палата в дорожезному телесеріалі. Це не був госпіталь: це