Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Ще одна група з двадцяти чоловіків, пригинаючись, мов півзахисники в американському футболі, рвонули до найманців, котрі перегороджували перехід до порту. Кулеметник поклав усіх.

Коли звуки черг затихли, Голден промовив:

– Якби в нас було достатньо людей, ми б це зробили. Всіх не переб’ють.

– А для цього в них є патрулі, – відповів детектив, – забезпечують неможливість організації достатньо масової атаки. Продовжують мішати в горщику.

– Але якби це був натовп. Тобто справді великий натовп, він би міг…

– Можливо, – погодився Міллер. Щось у його грудях хлипнуло, хоча за хвилину перед тим нічого подібно не відчувалося. Він вдихнув повільно, глибоко, і хлип стався знову. Він його відчував у глибині лівої легені.

– Ну, хоча б Наомі втекла, – не заспокоювався Голден.

– Це добре.

– Вона неймовірна. Вона ніколи не наразить на небезпеку Алекса і Амоса. Я хочу сказати, що вона серйозна. Професійна. Сильна, знаєш? Тобто вона справді-справді…

– …симпатична на додачу, – підхопив Міллер, – чудове волосся. Очі.

– Ні, це не те, що я мав на увазі, – відповів Джим.

– Ти не вважаєш її привабливою жінкою?

– Вона мій старпом. Вона… ти в курсі…

– Не обговорюється.

Голден кивнув.

– Вона ж забралася звідси?

– Майже впевнений.

Запала тиша. Один з «півзахисників» кашлянув, підвівся і покульгав назад в казино, відмічаючи свій шлях кров’ю з кульового отвору десь під ребрами. Бхангра поступилася місцем афропопу, низький, палкий голос виспівував тугу невідомою Міллерові мовою.

– Вона чекає на нас, – не вгавав Голден, – чи не думаєш ти, що вона чекає на нас?

– Майже впевнений, – відповів само-мертвий Міллер, майже не турбуючись, що це брехня.

Він довго думав, потім знову повернув обличчя до Голдена:

– Знаєш, щось мені зараз не дуже добре.

– Ага.

– Угу.

Сяючий помаранчевим знак локдауну над входом до підземки змінив колір на зелений. Міллер подався вперед, зацікавившись. Його спина стала липкою, але це, скоріш за все, був просто піт. Інші люди теж помітили зміну. Мов потоки води в цистерні, найближчі гурти перенесли увагу з найманців, що блокували дорогу до порту, на двері з полірованої сталі, що вели до підземки

Двері відкрилися, і з’явились перші зомбі. Жінки і чоловіки зі скляними очами та в’ялими м’язами шаркали з дверей.

Під час тренування на Церері Міллер бачив документалку про геморрагічну лихоманку. Їхні рухи були дуже схожі: апатичні, гнані, несамостійні. Мов скажені собаки, мозок яких вже був вражений хворобою.

– Гей, – поклав Міллер руку на Голденове плече, – гей, це сталося.

Старіший чоловік у формі медика швидкої наблизився до шаркаючих новоприбулих. Він виставив перед собою руки так, наче міг загнати їх силою волі.

Перший зомбі в гурті повернув до нього пусті очі і обблював знайомою брунатною рідиною.

– Дивись, – тепер вже Голден торсав Міллера.

– Я бачив.

– Ні, ти подивись!

Вздовж входу в казино всі знаки над виходами з метро загорілись зеленим. Двері відчинялись. Люди, рухомі надією на спасіння, рушили до них, але відсахнулись геть від мертвих чоловіків і жінок, що вийшли з дверей.

– Блюючі зомбі, – прокоментував Міллер.

– З протирадіаційних укриттів, – продовжив його думку капітан. – Ця річ, ці організми. Вони швидше ростуть при опроміненні, еге ж? Це ж тому як-її-там-звали була схиблена на освітленні і скафандрі.

– Її звали Жулі. І так. Інкубатори були потрібні саме для цього. Прямо тут, – Міллер зітхнув. Він подумав про те, що варт було б встати. – Що ж, можливо, ми й не помремо від дози радіації.

– Чому б просто не домішати це лайно до повітря?

– Анаеробне воно, пам’ятаєш? Забагато кисню його вбиває.

Покритий блювотинням медик намагався поводитись із шаркаючими зомбі, мов з пацієнтами. Наче вони все ще були людьми. Патьоки брунатної жижи були на одязі людей, на стінах. Двері метро відкрились знову, і чоловік шість прошмигнули в облитий блювотинням вагон метро. Натовп захвилювався, невпевнений, що робити: такі задачі колективний розум вирішити вже не міг.

Псевдокоп вибіг наперед і почав поливати зомбі кулями. Через вхідні та вихідні отвори вихлюпувалися серйозні шматки чорної матерії, зомбі падали. Міллер посміхнувся ще до того, як зрозумів, що в цьому смішного. Голден подивився на детектива.

– Вони не в курсі, – пояснив той, – шістки у поліцейських обладунках. Їх ніхто не рятуватиме. М’ясо для машини, як і решта нас.

Голден гмикнув, погоджуючись. Міллер кивнув, але в його голові свербіла якась думка. Церерських бойовиків у краденому спорядженні віддано на заклання. Але це не значить, що так буде з усіма. Він потягнувся вперед.

Арка, яка вела до порту, залишалася контрольованою. Найманці у строю, зброя приготована до бою. У будь-якому разі зараз вони виглядали більш зібраними, аніж попередньо. Міллер помітив чоловіка з додатковими розпізнавальними знаками на броні, він говорив у мікрофон.

Екскоп вважав, що надія вмерла. Він думав, що всі шанси вже втрачено, аж раптом ця суча надія витягла себе з могили.

– Вставай, – покликав детектив.

– Що?

– Вони відходитимуть.

– Хто?

Міллер кивнув на найманців.

– Вони в курсі. Поглянь на них. Вони не злякалися, вони не розгубилися. Вони чекали на це.

– Ти вважаєш, це означає, що вони відійдуть?

– Вони не збираються тут тусуватися. Підводься.

Неначе виконуючи власний наказ, Міллер застогнав і став на рівні. Коліна і хребет дуже боліли. Хлюпання в легенях стало серйознішим. У животі постійно і по-різному бурчало, що в інший час викликало б занепокоєння. Лише розпочавши рухатись, він зрозумів, наскільки постраждав. Шкіра його хоча ще й не боліла, але вже починала: момент між сильним опіком і пухирем, що з’явиться на попеченій шкірі. Біль буде рости, якщо він житиме.

Якщо виживе, то болітиме скрізь.

Само-смерть тягнула його назад. Почуття відпущення, полегшення, покою бриніли, як найцінніші дари, що він їх от-от втратить. Навіть коли тряский, зайнятий, машиноподібний розум продовжував скрипіти, тертися, скреготати, але рухатися вперед, м’яка, потовчена серцевина Міллерової душі підштовхувала його зупинитись, сісти і чекати, аби проблеми самі розв’язалися.

– Що ми шукаємо? – перепитав, піднявшись, Голден. Кров’яні судини в правому оці не витримали, і біла склера перетворилася на м’ясну, яскраво-червону.

Що ми шукаємо, луною повторила само-смерть.

– Вони мають відступити,