Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Де ті стрільці? – запитав охоронець. Детектив ледь стримався від посмішки.

– Нора десь за чверть кліка проти обертання, – розповів Джо, – там ще одне тіло лежить. Ви не пропустите.

Він повернувся до рампи. Позаду охоронці радились, що робити, кого викликати, кого відправити.

– Ти повністю схиблений, – сказав Голден, перекрикуючи напівпритомний плач Ко.

Можливо, він і правий.

* * *

Міллер міркував: в який момент хтось перестає бути людиною? Має бути мить, якесь прийняте вами рішення. Перед цим ви були однією людиною, після – кимось іншим. Міллер рефлексував.

Похід через рівні Ероса зі скривавленим тілом між ним та Голденом. Сам він можливо, вмирає від радіації. Він проклав шлях через півтузня людей, які це дозволили, бо звикли, що їх бояться, а він не боявся. За останні дві години він вбив трьох. Чотирьох, якщо рахувати Ко. Так, можливо, краще вважати, що чотирьох. Аналітична частина його свідомості, тихий, спокійний голос, що його культивовано роками, спостерігав за ним і коментував усі його рішення. Всі вчинки були вчасні і обдумані. Застрелити Ко. Застрелити ще трьох. Вийти з безпечної криївки, аби розслідувати евакуацію. Емоційно, вони були очевидними на момент їх скоєння. Це лише коли він розглядав дії зовні, вони здавались небезпечними. Якби подібне вчинили інші – Масс, Гейвлок, Сематімба – він би за хвилину зрозумів, що вони з’їхали з глузду. Але це був він сам, тож помітити різницю зайняло більше часу. Проте Голден був правий. Десь по дорозі він втратив себе.

Йому хотілося вважати, що це відбулося в процесі пошуків Жулі, коли він побачив, що сталося з її тілом, і зрозумів, що в нього не було можливості її врятувати, але то такі сентименти. Справжні причини ховалися в його рішеннях, прийнятих ще раніше – полишити Цереру заради дикого полювання на Жулі, втопити кар’єру в пляшці, залишатися копом хоч на день після першого вбивства усі ці роки – жодна з них направду не мала сенсу, якщо казати чесно. Він втратив шлюб з жінкою, яку кохав. Він жив по пояс у найгіршому, що могло запропонувати людство. Він наочно зрозумів, що може вбити іншу людську істоту. І ніде на всьому шляху він не міг вказати, що ось тут він був здоровою, цільною людиною, а ось тут вже ні.

Можливо, це кумулятивний процес, як паління сигарети. Одна багато шкоди не наробить. П’ять теж не нароблять багато шкоди. Кожна емоція, яку він заглушив, кожен контакт з людиною, який він відкинув, кожне кохання і дружба, і моменти співчуття, від яких він відвернувся, штовхали його на градус геть від себе самого. Дотепер він міг безкарно вбивати людей. Заперечувати власну смерть, щоб планувати і діяти. Йому марилось, що вона його обнімає, тіло біля тіла, більш задля комфорту, аніж для еротичного задоволення. Задля заспокоєння. Задля прощення.

Ось навіщо він її розшукував. Жулі стала тією його частиною, що була здатна до людських почуттів. Символом того, яким він міг би бути, якби не став тим, ким є. Не було жодної причини вважати, що уявна Жулі мала хоч крихту спільного з реальною дівчиною. Зустрінь її – і розчаровані будуть обоє.

Він мав повірити в це, так само як мав вірити усьому, що раніше віддаляло його від кохання.

Голден зупинився. Тіло – тепер вже мертве – підштовхнуло Міллера до реальності.

– Що таке? – запитав детектив.

Голден кивнув на панель доступу перед ним. Міллер подивився на неї, не розуміючи, що до чого, а потім упізнав. Це ж її вони розібрали. Вони повернулися до криївки.

– Як ти?

– В порядку. Просто химерив. Пробач.

Вони впустили Ко, і той сповз з глухим звуком. Міллерова рука оніміла. Він потрусив нею, але пощипування не зникло. Накотила хвиля запаморочення і нудоти. Симптоми, подумав він і запитав:

– Ми уклалися в час?

– Дещо припізнились. П’ять хвилин. Все буде в порядку, – відповів Голден і відкрив двері.

В кімнаті, де залишилися Наомі, Алекс і Амос, дзвеніла пустка.

– От курва! – вилаявся Голден.

РОЗДІЛ 29. Голден

– От курва! – вилаяся Голден. І за хвилину додав: – Вони нас кинули.

Ні. Вона кинула його. Наомі сказала, що так зробить, але стикнувшись з реальністю, Голден вирішив, що він насправді їй не повірив. Але ось тобі доказ. Пустка там, де мала би бути вона. Його серце загупало молотом у грудях, горло стиснуло, а дихання стало уривчастим. Відчуття в животі були або відчаєм, або товстою кишкою, що відірвалася від складок. Він має померти на порозі дешевого готелю на Еросі, тому що Наомі точно виконала свою обіцянку. Те, що він наказав їй зробити. Його образа не дозволила почути причину.

– Ми мертві, – сказав він і сів на краєчок діжки з папороттю.

– Скільки нам залишилось? – запитав детектив, оглядаючи коридор і не випускаючи зброї з рук.

– Гадки не маю, – відповів Голден, кивнувши на термінал, що блимав червоним знаком радіації, – години до того, як ми справді почнемо це відчувати. Боже, я б хотів, аби тут зараз був Шед.

– Шед?

– Мій друг, – не став Джим вдаватися в деталі, – вправний лікар.

– Набери її, – запропонував детектив.

Голден зиркнув на термінал і декілька разів натиснув на екран.

– Мережа все ще відсутня.

– Так, давай рухатися до твого судна. Глянемо, чи воно ще в доках.

– Вони відчалили. Наомі береже команду, про що мене попереджала, але я…

– У будь-якому разі ходімо, – він переминався з ноги на ногу і не переставав оглядати коридор.

– Міллере, – почав було Голден, але зупинився. Міллер вже був на межі і застрелив чотирьох людей. Капітанів страх до колишнього копа ріс.

Міллер, наче прочитавши його думки, підійшов ближче, нависаючи над ним своїми двома метрами зросту, і гірко посміхнувся, його знервовані очі світилися. Голден майже бажав, аби там натомість світилася погроза.

– Мені здається, є три шляхи, які ми можемо обрати, – промовив детектив. – Перший: ми знаходимо твій корабель у доках, отримуємо ліки і, ймовірно, виживаємо. Другий: ми намагаємося пробратися на судно, по дорозі чіпляємо купу бандюків. Героїчно помираємо від рою куль. Третій. Ми сидимо тут і стікаємо рідиною з