Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Міллере, – з попередженням в голосі сказав Джим.

– Так, я знаю, – відповів детектив.

– Я сказав, курва, що ви двоє там робите? Станція на карантині. Усі мають бути чи внизу на рівні казино, чи вгорі в протирадіаційних укриттях.

– Ми просто шукали дорогу… в… ну… на рівень казино, – Голден посміхався і намагався виглядати безпечно. – Ми не місцеві і…

Підійшовши ближче, один з охоронців влупив Голдену по нозі. Землянин гепнувся, Міллер всадив псевдокопу кулю чітко під лицьовий щиток і повернувся до живого, що стояв з роззявленою від здивування пащекою.

– Ти Мікі Ко, вірно? – запитав детектив.

Обличчя чоловіка ще більш зблідло, та він кивнув. Голден стогнучи піднявся.

– Детектив Міллер, – представився Міллер, – я тебе арештував на Церері десь роки чотири тому. Ти був сильно розійшовся в барі. Таппанс, здається? Жвакнув дівчину більярдним києм.

– О, привіт, – вимовив нарешті хлопець, ніяково посміхаючись, – ага, я тебе пам’ятаю. Як воно мається?

– Такоє, – відповів детектив, – ну, знаєш, як воно буває. Віддай землянину зброю.

Ко перевів погляд з Міллера до Голдена і назад, облизнув губи і порахував свої шанси.

Міллер похитав головою:

– Серйозно. Віддай йому пушку.

– Так, звісно. Без проблем.

Отакі-от люди вбили Жулі, подумав Джо. Тупі. Недалекоглядні. Люди, що народилися з хапальними кінцівками замість душі. Міллерова уявна Жулі похитала головою з жалем і відразою, і Джо зловив себе на думці, чи це реакція на зброю, яку передавав бандит. Чи на нього самого. Мо, на обидва.

– У чому справа, Мікі? – запитав Джо.

– Тобто? – запитав охоронник, граючи дурника, так, наче вони були в кімнаті для допитів. Тягне час. Йде по строму сценарію «коп-злочинець», ніби в цьому лишився якийсь сенс. Ніби нічого не змінилося. Міллер здивувався грудці в горлі. До чого б це?

– Робота, – запитав він, – що за робота?

– Я не знаю…

– Агов,– м’яко перебив Міллер, – я щойно вбив твого приятеля.

– І це вже третій за сьогодні, – підтримав Голден, – сам бачив.

Хитрування, вибір між стратегіями наступних дій – це побачив Джо в очах чолов’яги. Все це було старе знайоме і передбачуване, мов той факт, що вода ллється донизу.

– Та-а-а, – промимрив Ко, – це ж просто робота. Знаєш, вони десь у минулому році торочили про серйозний шанс? Але ніхто не знав, що і до чого. Пару місяців тому почали піднімати братву. Тренували нас типу копів, шариш?

– Хто вас тренував? – запитав детектив.

– Останні хлопці. Ті, хто мали контракт перед нами, – коловся Ко.

– «Протоґен»?

– Ага, щось типу. Ну, а тоді вони пішли, а ми прийшли. Просто розвантажити контрабас, типу.

– Який контрабас?

– Усе це лайно, – відповів Ко. Він відчув себе в безпеці, це було видно по тому, як він тримається, як розмовляє: – Обладнання для спостереження, комунікаційні системи, до біса потужні сервери з вбудованими в них гелевим софтом. Наукове обладнання теж. Штуки для перевірки води, повітря і лайна. І цих стародавніх роботів з віддаленим керуванням, які використовували для буріння у вакуумі. Усе це лайно.

– Куди його везли?

– Сюди, – Ко обвів жестом повітря, камінь, станцію. – Все тут. Вони місяцями копирсалися, встановлюючи його. А тоді на тижні затихли.

– Що значить – затихли? – запитав детектив.

– Взагалі затихли. Все це будівництво, і ми разом з ним сиділи поряд, з пальцем в сраці.

Щось пішло не так. Вірус з Феб не надійшов, але тоді з’явилась Жулі, міркував Міллер, і все запрацювало. Він знову її побачив так, наче вона була в його апартаментах. Довгі, розгалужені паростки невідомо чого, кістяні вирости з її шкіри, чорна піна патьоків з її очей.

– Платили пристойно, – Ко вів далі філософськи, – та й непогано було б розвіятись.

Міллер кивнув погоджуючись, нахилився ближче, просунув цівку пістоля через пластини броні до живота Ко і вистрілив.

– Якого біса! – занервував Голден, поки Міллер ховав зброю в кишеню.

– А як думаєш, що сталося б? – сказав детектив, сідаючи напочіпки біля підстреленого. – Було не схоже, аби він нас відпустив.

– Угу, – відповів Джим, – але…

– Допоможи його підняти, – перебив Міллер, беручу Ко за плечі. Бандит зойкнув, коли Міллер його підвів.

– Що?

– Підхопи його. Людині треба медична допомога, так?

– Гм. Так, – погодився Голден.

– То й бери його з іншого боку.

Повертатися до укриття було не так далеко, як вважав детектив, що мало свої плюси і мінуси.

Ко був живий і стогнав. Якби він був у кращому стані, на що сподівався Міллер, то шансів було б більше. Та коли вони дійшли до першої групи охоронців, булькотіння Міккі було досить нерозбірливим.

– Агов! – закричав Міллер. – Тут потрібна допомога!

Четверо охоронців біля рампи перезирнулись і посунули до них: цікавість перемогла всі базові операційні навички. Ко важив небагато, але Голден дихав важко і Міллер також. Це був поганий знак.

– Що це з біса таке? – запитав один.

– Там купа людей повилазили назад, – пояснив Міллер, – спротив. Я думав ви, хлопці, зачистили рівень.

– Це не наша робота, – відповів один з охоронців, – ми мали впевнитись, що групи з казино потрапили в укриття.

– Ну, значить, хтось налажав, – змінив тему Міллер. – У вас є транспорт?

Охоронці знову перезирнулися.

– Ми можемо викликати, – озвався хлопець позаду.

– Не переймайтеся. Вам би, хлопці, піти і відшукати стрільців.

– Чекайте, – відповів чолов’яга з першого ряду, – ви взагалі хто з біса такі?

– Монтажники з «Протоґену», – відповів Голден, – там сенсори вилетіли, то ми їх міняли. Цей хлопець мав нам допомогти.

– Я про це не чув, – відповів керівник групи.

Міллер просунув пальця під обладунки Ко і поворушив. Поранений бандит заволав і намагався виборсатись з їхніх рук.

– Сам з босом розбирайся у свій власний час, – сказав детектив. – Ходімо. Треба віднести цього дурня до лікаря.

– Чекайте! – мовив перший охоронець, і Міллер набрав повітря в легені.