Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Голден мовчки і похмуро дивився на копа. Міллер продовжив з якимось жалем у голосі:

– Мені перші два варіанти подобаються більше, аніж третій. А тобі?

Голден реготнув ще до того, як встиг стриматися, але детектив не образився.

– Та звісно, мені тре було пару хвилин, аби пожаліти себе. Ходімо, най нас харцизяки вб’ють.

Промовляв він це з куди гучнішою бравадою, аніж відчував. Правда була в тому, що він не хотів помирати. Навіть у флотські часи думка про смерть при виконанні обов’язків завжди здавалась далекою і нереальною. Його корабель ніколи не буде знищено, а якщо буде, то він встигне скористатись рятівним шаттлом. Існування всесвіту, в якому його не стане, не матиме жодного сенсу. Він приймав ризик; він бачив, як інші люди помирали. Навіть ті, кого він кохав. Лиш тепер його власна смерть стала реальною.

Він оглянувся на копа. Цього чоловіка він знав менше доби, не довіряв йому, і не був упевнений, що він йому подобається. І з цією людиною він помиратиме. Голден здригнувся і підвівся, витяг з-за пояса пістоля. Під панікою і страхом мало місце глибоке почуття спокою. Він сподівався, що це надовго.

– Після вас, – мовив Джим. – Якщо ми виберемось, нагадай мені подзвонити мамам.

* * *

Казино було пороховою бочкою, що тільки й чекала сірника. Якщо евакуаційна зачистка була хоч приблизно вдалою, тут мало зібратися мільйон чи більше людей, набитих на три рівні казино. Чоловіки у поліцейських обладунках з важким поглядом походжали натовпом, тримаючи усіх у напрузі. Вони вказували кожному залишатися на місці, допоки їх не відведуть в антирадіаційні укриття. Час від часу маленькі групи громадян виводили. Знання того, куди їх виводять, палали в животі Голдена. Йому хотілося кричати, що копи несправжні, що вони вбивають людей. Але заворушення серед такої кількості народу, ув’язненому в замкненому просторі, стало б м’ясорубкою. Можливо, такий сценарій був неминучим, проте він не хотів ставати його призвідником.

Хтось інший захотів.

До Голдена донеслися звуки підвищених голосів, зле бурмотіння натовпу у супроводі чийогось голосу, підсиленого електронікою, який волав на людей, наказуючи відступити. А потім пістолетний постріл. Коротка пауза, а потім розстріл. Люди закричали. Увесь натовп навколо Голдена і Міллера розділився на дві частини: хтось кинувся на звуки пострілу, а хтось, і таких була більшість – у протилежному напрямі. Голдена закрутило у вирі тіл: Міллер простягнув руку, схопив Джима за футболку, накрутив її на кулак і прокричав йому триматися поряд.

Метрів за дванадцять попереду, в залі кав’ярні, де столики були розгороджені чорним залізним тинком посередині, одного з бандюків люди відрізали від його групи. З пістолем наголо, він відступав і наказував усім розійтись. Натовп сунув на нього, дичавіючи на очах і п’яніючи від жорстокості.

Бандит вистрілив раз – і одне маленьке тіло похилилось вперед, а потім впало до ніг охоронця. Голден не міг розібрати, це був хлопець чи дівчина, але років йому було не більше ніж тринадцять-чотирнадцять. Зарізяка зробив крок уперед, кинув оком на маленьку хирляву фігурку, а потім знову навів на неї цівку.

Це вже було занадто.

Голден отямився, коли біг по коридору назустріч бандиту, з пістолем у руці, ревучи людям, аби дали йому дорогу. Коли він був за сім метрів до цілі, натовп нарешті роздався на два боки достатньо, аби він почав стріляти. Половина куль пішла в молоко, поцяцькувавши шинквас і стіни, одна куля швиргонула в повітря складені керамічні тарілки. Але декілька все ж потрапили в ціль, змусивши чолов’ягу похитнутися назад.

Голден перескочив металеву загорожу і гальмуючи зупинився за три метри від псевдокопа та його жертви. Капітанів пістоль рявкнув востаннє і завмер з відкинутим затвором, даючи зрозуміти, що кулі скінчилися.

Злочинець не впав. Він вирівнявся, поглянув на свій торс, потім підняв очі і націлив зброю Голдену в обличчя. Джиму стало досить часу, аби нарахувати три кулі, які зім’ялися, влучивши у важку грудну пластину обладунку охоронця. Героїчно померти від рою куль, згадалось йому.

Бандит почав було фразу «Тупий вилу..» – аж раптом його голова мотнулася назад в червоній хмарі, і він впав на підлогу.

– Сектор на шиї, пам’ятаєш? – мовив Міллер позаду. – Грудна пластина затовста для пістоля.

Враз зашуміло в голові, і Голден нахилився, хапаючи повітря ротом. Лимонний присмак в горлянці, глитнути двічі, аби не виблювати. Він боявся, що в блювотинні буде забагато крові і шлункового соку. Він не хотів це бачити.

– Дякую, – він видихнув, повернувши обличчя до Міллера.

Той у відповідь махнув рукою, підійшов до охоронця і легенько копнув його ногою. Голден випростався і подивився в коридор, очікуючи неминучий натовп бойовиків, які з жагою помсти мали б гарцювати до них. Але він нікого не побачив. Вони з Міллером стояли на тихому острівці спокою посеред армагедону. Навколо них перли вгору паростки жорстокості. Люди розбігалися на всі боки, бойовики гриміли підсиленими голосами, розставляючи знаки пунктуації пострілами вгору. Але їх були сотні, а злих і панікуючих цивільних багато тисяч. Міллер махнув у бік хаосу:

– Ось бач. Роздайте купі єху кийки – і вони думають, що знають, що роблять.

Голден присів біля вбитої дитини. Це був хлопець років тринадцяти з азійськими рисами і темним волоссям. В грудях зіяла дірка, з якої кров текла не потоком, а тонкою цівкою. Відчутного пульсу Голден відшукати не зміг. Але він його все одно підняв, шукаючи місце, куди покласти.

– Він мертвий, – озвався Міллер, перезаряджаючи пістоля.

– Іди до біса. Ми не впевнені. Якби я міг донести його до судна, то може...

Міллер похитав головою, дивлячись на дитину в руках Джима сумним, але відстороненим поглядом:

– Він спіймав великий калібр в центр маси. Його не стало.

***

– От курва, – вилаявся Джим.

– Ти вже це казав.

Яскравий неоновий напис над коридором, що вів з рівнів казино до рампи, яка спускалась в доки, кричав «ДЯКУЄМО ЗА ВАШУ ГРУ. НА ЕРОСІ ТИ ЗАВЖДИ ПЕРЕМОЖЕЦЬ». А під ним прохід перегородили два ряди чоловіків у важкій бойовій броні. Можливо, натовп вони й не контролюють, але вийти не дадуть нікому.

Голден з Міллером присіли біля перевернутого кавового возика за сотню метрів від солдатів. Вони спостерігали, як чоловік п’ятнадцять спробували атакувати сторожу, але їх скосили кулеметним вогнем, і ті попадали на палубу біля нещасливців, які спробували робити це раніше.

– Там їх тридцять четверо,