Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Мишка не було!

Аспірин обшукав квартиру. Намацав пістолет на антресолях. Потім сів на кухні, обперся ліктями об вичищений до блиску стіл і задумався, як на іспиті.

Вона пішла назавжди — з Мишком.

Але перш ніж піти назавжди, їй треба було зіграти його пісню — від початку й до кінця. У переході.

А якщо Мишко був із нею в переході — Олену ж ніхто не міг скривдити?

Тобто безкарно не міг.

Але калюжі крові й міліцейської облоги в переході не було? Отже, на Олену не кидалися з парасольками навпереваги?

Чи вона вмовила ведмедя потерпіти?

Чи Мишка все-таки не було в переході?

Аспірин пройшовся по квартирі туди-сюди, а тоді зателефонував Віскасу.

— Привіт, Гримальський, — сказав Вітя Сомов незвично злим голосом. — І де вона?

— Я не знаю, де вона! Я тебе хотів запитати, де вона!

— Її бездарно просрали, — сказав Віскас після паузи. — Її оголошено в розшук… Не хвилюйся, знайдуть.

У метро було так само задушливо й людно. У переході текли собі людські ріки, але аптечний кіоск був уже зачинений і торговець механічними кошенятами зник.

Аспірин спинився перед автоматом, що торгує напоями. Порився в кишенях. Замовив мокачіно і, доки автомат гудів і підморгував, намагався впіймати думку, яка ледь забриніла — і знову вислизнула.

«Доки ми билися за скрипку, я трішки оступилася і пикою об цю залізяку… автомат себто…»

Забувши про своє мокачіно, Аспірин ступив крок і заглянув у щілину між автоматом і стіною.

Простягнув руку.

У щілині був шкільний ранець.

Він повернувся додому о дванадцятій ночі.

На кухні світилося — Аспірин ледь не збожеволів. Не дочекався ліфта, кинувся сходами, відчинив двері — виявилося, що квартира й далі порожня, це він сам, ідучи, не вимкнув світла. Тюхтій.

…Оленин ранець за щось там зачепився, Аспірин мучився з ним півгодини, крекчучи й провокуючи цікавість перехожих, а коли витяг його зі щілини за автоматом, пошкодував про це. Тому що в ранці нічого не було, крім згорненого в три погибелі, замкненого клапаном Мишка.

В Аспірина опустилися руки. Він стояв за два кроки від покинутого портфеля з іграшкою і повільно, по краплі усвідомлював: ні, вона не пішла в прекрасну далечінь. Прекрасної далечіні немає і, швидше за все, не було; сталося щось зовсім інше.

Він пішов і повернувся. Він не знав, що робити з портфелем і з замкненим у ньому… монстром. Нехай: плюшевою іграшкою. Тут, у переході, пропахлому цигарками, вогкістю й специфічним запахом метро, справжня історія Олени й Аспірина здавалася просто маренням. І не прекрасна далечінь вимальовувалася на обрії, а первомайський інтернат для дітей із вадами розвитку, приймач-розпо-дільник для неповнолітніх, а в гіршому разі — яке-небудь педофільське кубло.

— Як ти міг її покинути? — пошепки запитав Аспірин у ведмедя. Ведмідь, природно, не відповідав.

Звісно, Олена не покинула б Мишка своєю волею. Отже, тут була чужа воля. Могутня й зла.

Він пригадав босого чоловіка в сірому светрі й камуфляжних штанах. Цікаво, взимку він теж ходить босоніж?

Мимо сунула юрба. Шелестіли підбори по асфальту. Аспірин стояв, відчуваючи, як збігає час. Десь там Олені — тепер він був певен у цьому — загрожує біда.

Він зателефонував Віскасу, але, крім лайки, майже нічого не почув.

— Шукають її! — кричав Віскас. — Шукають, ясно?

Підняв портфеля. Мишко був зовсім легкий; цього разу Аспірин не дав собі часу на роздуми. Додому, додому…

Портфель він поставив під ялинкою. Мишко не дивився на нього. Він був іграшкою, мертвою ганчіркою. Аспірин ногою підсунув ранець ближче до стіни.

Стрілки на годиннику зійшлися — і завмерли. Маятник м’яко загальмував, усе скорочуючи й скорочуючи амплітуду.

Дванадцята година. Північ.

— Алло.

— Алло… доброго вечора. Це Олексій.

Пауза.

— Що трапилося?

— Олена пішла. Вона… загубилася. З нею щось… Її нема ніде. Я подумав… може, вона в тебе?

Пауза.

— Ні. Я її давно не бачила… Зачекай. Що з нею могло трапитися? Коли вона пішла?

— Сьогодні вдень. Вона мені зателефонувала в етер, сказала, що йде назавжди і прощається. У тому переході залишилися футляр, портфель і… Мишко. Вона з ним ніколи не розставалася.

— Ти дзвонив у міліцію?

— Дзвонив! Сказали завтра занести заяву, вранці… фото… Іро, у мене навіть немає її світлини! Жодної!

— Почекай… Я зараз піднімуся.

«Тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве…»

А якщо вона втратила пам’ять і не пригадує ні Аспірина, ні його адреси? Знову прийшла з нізвідки, упала з неба й опинилась у підворітті, лише цього разу без Мишка?

Тягнулася найдовша в його житті, найхолодніша і найтемніша ніч.

А що було до того, як Олена опинилась у тому підворітті? Звідкіля взялися смугасті шкарпеточки, чисті, новенькі? Хто подарував їй футболку з написом «Krakow. Learning to fly»? Не в інтернаті ж видають таке?

Може, у неї вже була сім’я. Яка вже майже півроку шукає її, телефонує в лікарні й морги, дістає міліцію, друкує світлини в газетах… якщо, звичайно, тим людям пощастило більше й у них залишилися Оленині світлини. А може,