Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Нічого. — Вона знизала плечима.

— Ну то й заткнися!

Він пішов до себе, киплячи від злості й умираючи, як хлопчик, від гіркої образи. Олена бавилася з ним: прикинувшись справжньою дівчинкою, провокувала в ньому батьківські почуття. Та раптом скидала маску і з цинічною посмішкою тицяла пальцем у болюче місце. І якого дідька він притягнув додому цю ялинку…

Він глянув на годинника і зрозумів, що спізнюється в клуб. І, гарячково збираючись, пообіцяв собі, коли відпрацює, напитися.

— Так, Валю, ми вас слухаємо! Валю, говоріть, ви в етері!

— Алло…

— Так, усі вас чують, я нагадую: ми граємо в слівця, Г наша фішка сьогодні — кохання у новорічну ніч! Вальцю, ви зустріли своє кохання за новорічним столом?

— Так…

— І як його звуть?

— Ігор…

— І ви хочете, щоб свято тривало, чи не так? У вас є шанс виграти ніч у п’ятизірковому готелі «Фламенго», одну ніч, пам’ять про яку житиме віки! Для того, щоб вам з Ігорем виграти цю ніч, треба правильно відповісти на запитання, одержати ігровий номер і взяти участь у розіграші! Ви готові?

(Під Новий рік Аспірин, як завжди, працював і повернувся додому десь о дев’ятій ранку, тверезий, похмурий, із тупим болем у потилиці. У дворі, посиланому прогорілими залишками феєрверків, курили собачники, а їхні вихованці, дог і ротвейлер, петляли по снігу, як два вічні двигуни.

У Ірининих вікнах не світилося.

Відчинивши вхідні двері, він найперше заглянув у вітальню: Олена спала, обнявши Мишка. Під ялинкою стояла тарілка із залишками тістечка, склянка з-під соку і скрипка в розкритому футлярі.

Аспірин зняв куртку і стягнув черевики. Полегшено застогнавши, сунув ноги в пантофлі й побрів на кухню. Відкрив холодильник, витяг пляшку темного пива. Піна побігла через край гранованого кухля, Аспірин припав до джерела, як верблюд.

— З Новим роком, — пробурмотів сам собі, коли кухоль спорожнів. — 3 новим щастям).

— …Ви готові, Вальцю?

— Так…

— Уважно слухайте: пентюх— це… модель комп’ютера? Сексуальне збочення? Незграбна людина? Ваша відповідь?

(Коли він знову зайшов до кімнати, вона вже не спала. Лежала, обнявши ведмедика, і дивилася на Аспірина почервонілими блакитними очима.

— Привіт, — сказав він пошепки. — 3 Новим роком.

— Я от що подумала, — сказала вона, не переймаючись умовностями. — Я ж не встигну з тобою попрощатися, Олексію.

— Як це?

Вона посміхнулася:

— Коли я знайду брата і ми підемо… у нас не буде часу зайти до тебе і сказати до побачення.

— А ти вже скоро його знайдеш?

— Скоро. —Вона прикрила очі. —Я сьогодні вночі… зіграла все правильно. До останньої нотки. На звичайних струнах, простих. Отже, зможу і на його струнах.

Аспірин підійшов ближче. Покосився на ведмедя. Обережно присів на дальній край дивана.

— Послухай, — сказала Олена, — ти мене тоді привів до себе в квартиру… Чому? Чому ти мене не залишив там, на вулиці?)

— …Вальцю, час збігає. Ваша відповідь?

— Комп’ютер…

— А от і ні! Комп’ютер — це не пентюх і не пень, а все-таки «Пентіум», а пентюхом у деяких регіонах Росії завжди називали товстого, незграбного телепня з великою, даруйте, дупою. Як шкода, Валю, що ви не вгадали, привіт Ігореві, ми зіграємо з вами наступного разу. А в нас на дроті вже… хто? Як вас звуть?

— Лєна!

— Оленко! У вас такий жвавий веселий голос, ви мусите відповісти на моє запитання. Слухайте: що таке пенус? Пенус— це… Частина тіла чоловіка? Мильний миючий засіб? Чи це — чомусь — болото? Нумо!

— Звичайно, це частина тіла чоловіка!

— А от і ні! Те, про що ви подумали, це пеніс, Оленко. А пенус — болото, яке поросло травою, де косять сіно лише в посушливі роки, і називається воно так в Архангельській області, і хто б міг подумати… Так, боротьба за ніч кохання в п’ятизірковому готелі з басейнами, садами, ресторанами й іншими незліченними радощами триває, ви поки що зберіться з думками, друзі, пригадайте кохання, яке прийшло до вас у новорічну ніч, і послухайте Бритні Спірс!

(Він сидів на краю дивана з кухлем пива в руках, капав піною на вихідні штани й дивився на дівчинку з ведмедем. А на нього у відповідь дивилися дві пари вимогливих очей: пластмасові й живі.

— Ти хочеш сказати, що для такого мерзотника, як я, було б природно покинути дитину на вулиці?

Олена мовчала.

— Авжеж, — Аспірин поставив на підлогу пивний кухоль,— якби не… обставини, я, мабуть, пройшов би мимо. Я щодня ось так проходжу. І всі проходять. І не тому, що я мерзотник чи всі мерзотники. А тому, що таке життя. Інакше треба йти в монастир… або санітаром у лікарню. Якщо чесно.

Олена мовчала.

— Я не можу любити людей узагалі, — сказав Аспірин. — Я можу любити конкретну людину — якийсь час. І мені, як бачиш, украй не подобається, коли вторгаються на мою територію. Дорослі, діти, жінки… Це мій приватний світ. Моя екологічна система. Її легко зруйнувати. Я її бережу — із почуття самозбереження.

— А кого ти зараз любиш, Олексію?

— Зараз — нікого, — жорстко сказав Аспірин. — Любов — це не мило для щоденного користування.

Вона опустила очі й міцніше обняла Мишка. А він підняв кухоль, сьорбнув густого холодного пива і відчув, що йому набагато краще. Принаймні він їй не брехав).

— …Ми продовжуємо розмову про кохання,