Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Розмірковуючи, він усе ближче й ближче підсувався до краю стільця-дзиґлика, і коли у дверному замку повернувся ключ, стілець раптом вислизнув з-під Аспірина й від’їхав назад, ніби знущаючись.

На щастя, свідків кумедного падіння не було, і куприк не постраждав.

Стоячи в калюжі, що натекла з-під Аспіринових черевиків, Олена стягала засніжені чобітки. Праве око заступав величезний синець.

— Вони тебе били?!

— Хто?

Олена говорила стомлено і зовсім спокійно. Аспірин знову опанував себе.

— Де ти була?

— Я впала… — Вона ледь ворушила губами.— Вдарилася пикою об цей клятий автомат.

— Автомат?!

— Який напої продає. — Вона криво посміхнулася. — А ти про що подумав?

Цього разу все пройшло значно успішніше — вона зіграла майже без помилок майже п’ятдесят хвилин. Щоправда, признавалася Олена, у повільнішому, ніж треба, темпі. Аспірин уявляв собі, як вона стоїть у переході, де перетинаються два людські потоки, і грає, грає, грає…

— А люди що?

— По-різному. Темп у мене поплив, тому й мелодія вийшла млявою. Хтось лаявся… Хтось просто проходив, не дивлячись. Якась бабка кричала півгодини, тоді вгамувалася й пішла. А потім…

Олена розкрила футляр. Аспірин завмер: замість скрипки там лежала купка трісок.

— Нічого, — заспокоїла Олена. — Дурниці. Струни ж цілі.

Вона вийняла з футляра гриф і заходилася змотувати струни з кілочків.

— Як це? — запитав Аспірин.

— Прийшов старий мент, — пояснила Олена, — не витримав і…

— Він тебе вдарив?!

— Кажу ж — ні. Просто, доки ми з ним билися за скрипку, я трішки оступилася і пикою об цю залізяку. .. автомат себто.

— Ви билися з ментом за скрипку, — промурмотів Аспірин.

— Там був ще один… дядечко в цивільному. Він мене від мента захистив. Але той усе ж відібрав скрипку, і як торохне об стіну. Я спочатку… ну, була мить, коли я злякалася. А коли побачила, що струни цілі, — у мене від серця відлягло. Усе гаразд.

— Дядечко в цивільному?

— Потім я зібрала те, що залишилося, склала у футляр і пішла додому. — Олена витерла ніс долонею. — Я боялася, що Мишко буде хвилюватися.

Вона плюхнулась на диван, обійняла ведмедя, ласкаво потермосила за вушко:

— Скучив, маленький? Я ж казала, що незабаром повернуся.

— Вони могли тебе забрати! Без нього… і без скрипки… Запхнули б у машину — і все!

— У тебе манія переслідування. — Вона блідо посміхнулася, притискаючи до себе Мишка. — Не бійся, Олексію, мене просто так не запхнули б… Ти меду купив?

— Меду?

— Я ж просила тебе купити меду для Мишка! Що він сьогодні їстиме?!

Її голос був таким докірливим, що Аспірин понуро побрів на кухню — шукати на полицях.

— Дитина більше не буде займатися в музичній школі.

Світлана Миколаївна, вчителька музики, стояла перед Аспірином на сходовому майданчику. Це було неввічливо з його боку — не впускати її у дім. А з її боку — хіба чемно ось так приходити додому до напівзнайомої людини, яка виразно дала зрозуміти, що не хоче тебе бачити?

— Олексію Ігоровичу, ви не маєте рації. Це майбутнє вашої дитини…

— Світлано Миколаївно, ще слово — і я спущу вас сходами.

Вона відступила. У цю мить він і справді схожий був на людину, що здатна виконати погрозу.

— Прошу надалі не турбувати, — сказав він, закріплюючи успіх.

Вона розвернулася і кинулася сходами вниз, ледь стримуючи сльози. Аспірин і далі стояв, і за мить почув зойк поверхом нижче: два жіночих голоси скрикнули одночасно.

— Ой!

— Та що ви…

Він перегнувся через бильця.

Ірина стояла на сходовому майданчику. Тупіт ніг учительки, що втікала, лунко доносився знизу, з під’їзду. Ірина дивилася їй услід майже з жахом. Вони зіткнулися, зрозумів Аспірин. Добре ще, що рвучка Світлана Миколаївна не збила сусідку з ніг…

Ірина підвела очі й побачила його.

Секунда. Холодний протяг під’їзду.

Потім вони розійшлися, не мовивши одне одному ні слова.

Переддень Нового року завжди давав чималий додатковий заробіток. Корпоративні вечірки почалися вже в середині грудня, і Аспірин улаштовував свято поперемінно чиновникам, бізнесменам, якимось просунутим ліцеїстам і знову чиновникам, і так майже без перерви. Він утомлювався, як собака, зате сімейний бюджет поправлявся і навіть, певно, розжирів.

Замість загиблого інструмента Аспірин купив за оголошенням інший. Ця нова скрипка перевершувала покійницю всіма параметрами: різниця в звучанні чулася неозброєним вухом. Олена була задоволена.

Наближалося католицьке Різдво. Проїжджаючи автом повз ялинковий базар, Аспірин раптом пригальмував. Ось уже багато років він не опускався до метушні з ялинкою — Новий рік зустрічав де завгодно, тільки не вдома. Але якраз на краю огорожі з жердок стояла (мабуть, із рекламною метою) величезна темно-зелена ялина. Звідки її привезли, який «Зелений патруль» оплаче її смерть, Аспірин не став себе запитувати. Він вийшов із авта, і торговець, як водиться, заламав ціну — ялина була його гордістю, до свят ще був час, а покупець аж ніяк не виглядав бідняком. Аспірин витяг гаманець, як барон на рабському ринку, велів зв’язати ялину мотузкою і присобачити до багажника.

Затягаючи ялинку в ліфт, він кляв свій порив. Хотів уже вибиратися і тягнути колючу