Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Аспірин встиг побачити, як спокій на Ірининому обличчі змінюється панікою, а паніка — рішучістю. Ліфт повз угору; Ірина нервово поправила волосся, дві вертикальні складки на чолі стали помітнішими.
— Я гадала, нам треба поговорити…
Ліфт приїхав на п’ятий поверх. Аспірин не встиг рухнутися — Ірина натиснула кнопку дев’ятого.
— Я гадала… нам треба поговорити. Я гадала — це нормально, коли люди розмовляють.
Аспірин понуро подумав, що помилився в ній. У жінках він цінував насамперед легкість — і при зустрічах, і при прощаннях. Вони з Іриною дарували одне одному радість і розійшлися за обопільною — він так гадав — згодою. Невже вона влаштує сцену?!
Ліфт приїхав на дев’ятий. Ірина, секунду повагавшись, натиснула кнопку з цифрою «два». І ліфт знову поїхав; Аспірин двома руками утримував важку ялинку, долоні його були в смолі, голки воліли впитися в щоку.
— Я розумію, у твоєму колі… так, напевно, й робиться. Коли люди, ніби коти… коли їм однаково, разом вони чи…
Вона була дуже червона. Їй було соромно за кожне слово, але стриматися вона вже не могла.
Замкнуті в тісному просторі, в компанії величезної колючої ялинки, вони їздили вгору й униз, ніби екіпаж маленького, забутого і приреченого космічного корабля.
— Я тебе зневажаю, Олексію. Мені б хотілося, щоб ти це знав.
Ліфт приїхав на другий. Ірина, схлипнувши, натиснула кнопку дев’ятого, схаменувшись, виставила руку в двері, і стулки не зійшлися. Ірина вискочила з ліфта і кинулася сходами вгору. Аспірин, не думаючи, ще раз натиснув чомусь кнопку дев’ятого.
А за хвилину, вивантажуючи ялину на своєму поверсі, він почув, як унизу свариться консьєржка тьотя Світлана:
* * *
— Агов, хто там у ліфті пустує?!
— Навіщо це? — здивувалася Олена.
Аспірин поклав ялинку на підлогу в передпокій.
Одразу ж об неї перечепився. Ледве не впав, хотів копнути дерево, але в останню мить усе-таки стримався.
— Щось знову трапилося?
— Нічого.
— Я ж бачу… Навіщо ти ялинку притяг?
— Якщо тобі не подобається, викинь у вікно, — сказав Аспірин і зачинив за собою двері спальні-кабінету.
П’ять хвилин було тихо. Потім Олена заграла знову.
Він ліг, не роздягаючись, і заплющив очі. І за кілька хвилин провалився в паралельну реальність: йому здалося, що він лежить у спальні із зеленуватими фіранками і що на курному підвіконні вартує стара настільна лампа. І що Ірина спить поруч.
І він простягнув до неї руку, щасливий, що все так добре розв’язалося і не було, здається, тих метушливих днів, коли вони вважали одне одного чужими людьми. Рука провалилася в порожнечу, але Аспірин не захотів прокидатися. Не розплющуючи очей, спробував ще раз — дотягтися…
І отямився.
Штори були сірі, кімната — інша, ніякої лампи не було й близько. Смужка світла вибивалася з-під дверей.
Мружачись, він вийшов у коридор: по всій квартирі пахло хвоєю, і ялинка вже не валялася, зв’язана, на підлозі в прихожій. Вона стояла у вітальні у великому відрі, величезна, волога, і займала ледь не півкімнати.
Під ялинкою сидів на розстеленій наволочці Мишко. Дивився на Аспірина.
— Де ти іграшки зберігаєш? — Олена вперше за багато днів виглядала задоволеною. — У розумінні, ялинкові?
Аспірин показав їй картонну коробку, засунуту в глиб шафи, що перекочувала ще з батьківської квартири і її не відкривали як мінімум років десять. Олена стерла з картонки пилюку й підняла кришку. На світ одне по одному з’являлися шишечки й кульки; в Олени зашарілись щоки. Вона розглядала блискучі забавки і робила гримаси своєму кумедному відображенню, потім відшукала червоний із блискітками ковпак і вдягнула на Мишка — словом, поводилася так, як і належить дівчинці, яка уперше відкрила коробку з ялинковими іграшками. Аспірин мимоволі пригадав, як і сам сидів колись перед цією коробкою, перебираючи скарби, смакуючи свято. А поруч, на підлозі чи на дивані, сиділи тато чи мама. Чи вони обоє; Аспірину здавалося, ще мить — і відчуття дитинства повториться. Ще мить…
— Ви полаялися з Іриною? — раптом запитала Олена, і чари розвіялися. Спогади минули.
— Чому ти так вирішила?
— Мені здалося.
— Ми не лаялися. Просто, знаєш, у дорослих бувають складні дорослі проблеми, стосунки…
— Але ти ж із нею спав, — із поблажливою посмішкою мовила Олена. — Вам обом подобалося. Чому ж ви розсталися?
Аспірин випустив бурульку, і вона розбилася. Шиплячи і лаючись крізь зуби, він побрів на кухню по віника.
Олена випередила його — прийшла з пилососом. Він дивився, як вона вичищає килим, а заодно диван і простір під музичним центром.
— Ми з Іриною чужі люди, — сказав він, коли пилосос нарешті замовк. — А крім того…
Олена підняла кришку піаніно. Взяла акорд. Аспірин здригнувся.
— А крім того, тобі й так добре, Олексію. Ти стильний, веселий, популярний, упевнений в собі. До тебе до старості липнутимуть жінки — не відчуватимеш браку ні бабок, ні жіночок. Навіщо тобі орати землю, поливати й полоти, і збирати врожай, якщо ти можеш піти на карнавал — і тебе засиплють солодкими плодами з голови до ніг?
Її руки пурхнули над клавішами. Пробігла мелодія, ніби вивірка, стриб — і нема, лише гілки гойдаються.
— Кучеряво говориш, — видавив Аспірин.
— Але по суті — правильно?
— А тобі що з того?
