Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Ось. — Іра простягнула йому таблетку на долоні.

— Що це?

— Валідол.

— Дякую.

Він узяв таблетку, на мить торкнувшись її руки. Пригадав снігопад, вікно, що світиться зеленим, пригадав — і одразу забув.

Була сьома ранку— і п’ята година тяжких пошуків. Ірина не залишала його ні на хвилину: ні в задушливому міліцейському відділенні, ні в холодному морзі, ні на вулицях під мокрим снігом, ні в приймальних численних лікарень.

— Що все-таки вона сказала? Як ви полаялись?

— Ми не лаялися. Вона давно збиралася йти. Але я не вірив, що в неї вийде.

— У що не вірив? Іти? Зачекай, чому?

Слова повторювалися й повторювалися, розмова йшла по колу, і Аспірин, дивна річ, відчував у цьому полегшення. Йому потрібно було, щоб Іра сиділа поруч і задавала геть безглузді запитання.

Ця ніч була населена лікарями й санітарами, їхніми п’яними закривавленими пацієнтами, ментами, охоронцями, повіями, бомжами — але ніхто з них не бачив Олени й не зустрічав її. І це, певно, на краще: Аспірин здригався, уявивши, чим могла б обернутися подібна зустріч.

— У неї є друзі? Подруги? Невже жодної?

— Вона навіть у школу не ходила… не ходить.

— Це неподобство, Олексію, це просто жах. Чому?

О дев’ятій ранку Аспірин зателефонував по міжмісту. У первомайському інтернаті для дітей із вадами розвитку ніхто не брав трубки.

— Ти хотів розповісти, як вона в тебе з’явилася, — тихо нагадала Ірина.

Аспірин захитав головою:

— Не зараз. Потім.

Він передзвонив додому, але й там, зрозуміло, ніхто не підходив до телефону.

— Може, вона загубила ключі? — припустив він непевно. — Стоїть під дверима…

Ірина заперечила:

— Не думаю.

Повільно світало. Знову пішов дощ навпереміш зі снігом. Аспірин увімкнув двірники.

— Відвезти тебе додому?

— А ти?

— А я буду шукати. Знаєш що? Ти… не могла б побути поки що у мене вдома, раптом вона передзвонить? Або взагалі хтось зателефонує на домашній?

Ірина задумалася.

— У тебе, напевно, робота? — спохопився Аспірин.

— Нічого, — сказала Ірина. — Я вирішу це питання… Добре. Поїхали.

У квартирі нічого не змінилося. Футляр від скрипки, шкільний ранець під ялинкою, із-за клапана визирає голова плюшевого ведмедя. Аспірин і слова не встиг сказати — Ірина нахилилася і взяла Мишка. Розправила злежане хутро на морді.

— Бідолаха… Потерпи. Вона повернеться.

Аспірин проковтнув слину:

— То… я поїхав. Якщо буде хтось телефонувати, ти мені одразу на мобілку… добре?

Вона кивнула і раптом притиснула Мишка до грудей — майже Олениним жестом.

Аспірин вийшов у двір. Викурив цигарку, сидячи в машині й поглядаючи на вікна. Щось муляло, як піщина в оці, наче камінчик у черевику. Ірина, Мишко… Ірина…

Він розчавив недопалок у попільниці й знову піднявся на п’ятий поверх.

— Пробач… я цього ведмедя із собою візьму.

Ірина не здивувалася.

— Візьми, — озвалася серйозно. — На щастя.

Він ніяково взяв Мишка за передню лапу.

— Без дурниць, — пошепки сказав у ліфті. — Тільки без дурниць, ти…

І поморщився, уявивши, яким ідіотом виглядає збоку.

Був четвер — робочий день, але телефон інтернату не відповідав, хоч лусни. Аспірин уже був певен, що телефон неправильний, коли о пів на дванадцяту дня трубку на тому кінці нарешті підняли. Галаслива жінка ніяк не могла збагнути, чого від неї хоче Аспірин. Когось кликала, когось не могла знайти, казала передзвонити ще і ще; перебріхувала прізвище («Глиманська? Іманська?») і нарешті повідомила, що відповісти на запитання Аспірина може тільки директор, а він буде в понеділок.

Кладучи трубку, він не відчував навіть розчарування — лише втому.

Він ходив по Макдональдзах. Вдивлявся в обличчя. У нього зберігся неясний спогад, що в Макдональдзі Олені сподобалося.

Щоправда, у неї немає грошей…

Але ж у неї є скрипка! Вона може заробити собі бодай на булку… Та разом із тим Аспірин ніяк не міг уявити собі Олену, яка блукає по місту, грає в переходах, перекусує в Макдональдзах, не бажає повертатися додому бодай заради Мишка…

Чи вона справді все забула?

Він спустився в перехід і майже одразу почув «Мелодію» Глюка.

Він кинувся крізь натовп. Він не знав, обіймати її? Чи бити? Чи вдавати, ніби нічого не трапилося?

Він звернув за ріг і зупинився. Дівчина років двадцяти грала байдуже й розмірено, перед нею у скрипковому футлярі лежали гроші — і диски зі світлиною на обкладинці. Аспірин кілька хвилин стояв поруч, переводячи подих. До нього підійшов кучерявий хлопець із приємною, трохи солодкавою посмішкою:

— Не бажаєте купити диск?

Аспірин відмовився.

Пішла друга доба, відколи Олена зателефонувала йому в етер. Здавалося, минули вже роки. Аспірин випив каву в підземній кав’ярні, з’їв бутерброд і трохи покурив.

Викинув порожню пачку з-під цигарок.

Після опівночі передзвонив Віскас.

— Добрі новини: серед мертвих її точно немає. Принаймні серед тих мерців, яких виявили протягом доби. Серйозних аварій теж не було, у кримінальних епізодах вона не фігурує… Сучка, забилася десь і ховається. Або на півшляху до