Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Одразу за дверима гурчав допотопний холодильник. Прихилившись до нього спиною, сидів хлопець із вибіленими перекисом патлами. Тримався за голову і погойдувався, живучи, очевидно, напруженим внутрішнім життям.

Аспірин пройшов мимо.

Їх було багато: кожен займався своєю справою, майже ніхто не звертав ні на кого уваги. Курили, їли з консервних бляшанок, пили пиво й горілку, нарізали цибулю на дерев’яній дошці, з’ясовували стосунки («Де мій баян?» — питалася дівиця років сімнадцяти у блідого сонного хлопця, а той стомлено мотав головою, відчепись, мовляв). Аспірин ішов, майже наступаючи на чиїсь ноги й руки, мовчки оглядаючись, ніби аквалангіст на великій глибині.

— Дядьку, ти куди? — запитало дівчисько-підліток із синіми колами під очима. — До Свєтки?

Аспірин невизначено змахнув рукою.

— А що це за почвара в тебе, ведмідь, чи що? Дай потримати!

— Ага, — сказав Аспірин. — Скажи, тут була… дівчинка? Олена? Де вона?

Його співрозмовниця знизала плечима:

— Недолітка? Не знаю. Запитай у Дергача, я нічого не знаю… Слухай, а ти не мент?

Більше не звертаючи на неї уваги, Аспірин рушив, переступаючи через сидячих і лежачих (меблів було мало, а людей багато), до дверей у сусідню кімнату — він тільки зараз їх завважив, вони були майже всуціль заклеєні шматками жовтих газет. Штовхнув — двері не піддалися. Потягнув на себе; у кімнаті було майже темно, хтось хропів у кутку, хтось тяжко дихав зовсім поруч. Аспірин ширше прочинив двері — кімната була встелена матрацами, завалена барахлом і тілами сплячих, а в дальньому кутку сиділа, притиснувши коліна до підборіддя, дівчинка.

Він підійшов, не вірячи сам собі. Схилився над дівчинкою. Заглянув в обличчя.

— Олено!

Вії, що злиплися від висохлих сліз, повільно піднялися.

— Олексію, — сказала вона, вдивляючись у його лице, ніби впізнаючи після багаторічної розлуки. — Олексійку… Це справді ти?

Він усе-таки наступив комусь на руку. Сопіння змінилося лайкою, але Аспірин не чув. Він тягнув дівчисько до дверей, підсвідомо очікуючи, що ось зараз двері зачиняться перед носом. Це пастка, йому не дадуть піти, доля не віддасть йому Олену.

І справді, у плече йому вчепилась рука:

— Гей, дядьку…

Аспірин, не слухаючи, розвернувся і вдарив того в щелепу. З надзвичайною снайперською точністю.

Щось загуркотіло, хтось упав. Аспірин, ледь не зірвавши двері з петель, вивалився в коридор — у одній руці Мишко, в другій — Олена. Позаду зачувся вереск, хтось матюкався й зловісно волав: «Дайте мені його! Дайте мені його!» Аспірин зупинився, тицьнув ведмедя Олені, відтіснив її за спину; в коридор слідом за ним вирвався хлопець у синій майці, з кухонним ножем у руці — до широкого леза прилип кружечок цибулі.

Очі в хлопця були олов’яні — без ознаки думки. Аспірин стояв, перегороджуючи собою коридор, і дивився в них, як дивиться брандмейстер на будинок, що догоряє.

— Уб’ю! — невиразно рикнув хлопець і пішов на Аспірина. Хоч би вона здогадалася втекти, подумав Аспірин скрушно; у цю мить очі нападника прояснилися.

Він дивився Аспірину за плече. Аспірин притамував бажання обернутися. Стиснувши зуби, рушив уперед, але супротивника перед ним уже не було — хлопець кинувся по коридору, ляскаючи ногами в сірих шкарпетках, ковзаючись на гладкому лінолеумі. Залишився тільки кружечок цибулі, що відліпився з ножа і впав на підлогу.

За відчиненими дверима билися й сміялися, ні на що не звертаючи уваги.

Аспірин нарешті обернувся. Олена стояла, притулившись до стіни, щосили обіймаючи Мишка — звичайного плюшевого ведмедя з пластмасовими очима.

Її не били й не ґвалтували, не накачували наркотиками. Вона просто сиділа в кутку під батареєю — відігрівалася. Було холодно, і хотілося пити.

— Мишко на мене образився. Я покинула його. Замкнула його в портфелі й заховала подалі, щоб не заважав… а потім усе сталося. І я про нього навіть не згадала.

— Що сталося? — не витримав Аспірин. — Що сталося, чому ти втекла, де твій брат? Чому ти не повернулася додому?

— Олексію, — вона посміхнулася, — дякую тобі, ти мене… знайшов. А я загубилася. Геть загубилася. Навіть забула, як мене звуть.

— Як? — Аспірина кинуло в дріж. Найгірші його припущення справджувалися: в Олени прогресує серйозний психічний розлад.

— Ні, — вона захитала головою, — я не божевільна. У мене лопнула струна… струна мі. Ця музика… Світ її не витримує, щось мусило тріснути, світ чи… Вона досконала, розумієш, це однаково, що зупинити час. — Вона дістала з кишені кульок зі скрученими струнами. — Ось… їх тепер тільки три.

— А де скрипка? — механічно запитав Аспірин.

— Не пам’ятаю. Та й не треба. Не треба більше скрипки, Олексію. Взагалі нічого не треба. Усе втратило сенс. Він залишиться тут назавжди. І я теж. Ніколи не зможу його вивести. Лопнула струна.

Вона говорила й посміхалася, і від цієї посмішки в Аспірина стягалася шкіра на обличчі.

— Дурниці, — сказав він спокійно, як лише міг. — Нехай цей твій… хазяїн струн дасть іще одну. Щоб було чесно. Технічна заміна. Це ж справедливо. Хіба ні?

Олена захитала головою, нічого не сказала, але Аспірин одразу зрозумів: поблажок не буде. Ніякої технічної заміни. Дівчисько сиділо перед ним, дивлячись знизу вгору сухими збудженими очима, і Аспірин почувався, як дилетант перед операційним столом. Ось лежить, стікаючи кров’ю, поранена людина, і треба допомогти їй негайно — але невідомо як.

— А…— Він розумів, що треба щось сказати швидко, й точно, і впевнено, без жодних аморфних «заспокойся» і «все буде добре». — Послухай… Кажуть, Паганіні вмів грати й на одній струні. У нього всі струни, розумієш, полопалися, і він на одній струні зіграв свій «Каприс». Чим ти гірша від Паганіні, скажи мені, будь ласка?