Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Йому раптом стало зле. Іринине мовчання, розмова з Оленою, тямущий погляд Віскаса — всі ці дрібні причіпки склалися, зліпилися в отруйний млинець, стали Аспірину поперек горла, і він тільки зараз збагнув, як утомився від життя. Нестерпно втомився. Смертельно.
Рухаючись, як муха в сиропі, він поставив повільну музику. Дожити б до ранку. І не треба ніякої гусарської рулетки, вистачить самої лише втоми, упасти на пульт і завмерти. І нехай хтось інший вирішує усі його проблеми…
— Аспірине?
Він повернув голову.
Дівчині було років двадцять, яскраво-зелені очі, веснянки, костюмчик, стилізований під матроску. Хуліганська посмішка. Аспірин міг заприсягнутися, що ніколи її не бачив: таких не забувають.
— А ти хто? — запитав він, безцеремонно її роздивляючись.
Вона випнула груди, навмисно підставляючись під його погляд:
— А я Касторка!
— Не наговорюй на себе, — сказав він, почуваючи перший проблиск інтересу.
Вона засміялася.
— Слухай, — сказав Аспірин, — до тебе в сумку мій диск улізе? Бо Костя, розумієш, подарував…
— Ого! — Дівчина повертіла диск у руках, ніби справді на цьому розумілася. — Давай, улізе, тільки я й собі такий хочу. Де Костя?
— Он сидить… Потім до нього підійдеш, а то повільний танець пропустимо!
І обняв її тут же, на порозі ді-джейської будки.
* * *
Ніч пройшла легко і весело. Аспірин прокинувся в чужому ліжку, цмокнув Надійну у веснянкувате плече і, загорнувшись у простирадло, пішов у ванну. Надійчині батьки каталися на лижах десь у Швейцарії, вдома було просторо й чисто, і, ніжачись під гарячими струменями душу, Аспірин посміхався, ніби гора в нього з плечей звалилася.
— Що в тебе є поїсти?
— Не знаю, глянь у холодильнику…
Цю сесію вона завалила і хотіла перевестися на вечірнє, але, за її власним висловом, «жопчин конкурс не пройшов». Батько став дибки і построїв не лише викладачів, але й саму Надійку.
— Слухай, ременем грозився. Тричі бігала перездавати! Вони вже мене шугалися!
— Він тебе тримає в лещатах? — запитав Аспірин.
— Він мені місце тримає у своїй конторі. У них знаєш, скільки юрист одержує?
Разом приготували легкий сніданок, Надя зварила каву.
— Я в «Куклабак» щодня ходитиму.
— То ходи…
— А я ще «Лапа-Радіо» слухаю.
— І даремно. Нічого псувати смак.
Надя образилася:
— А ти сноб? Вас усіх ця попса годує, а ви від неї носи вернете!
— Кому попса, а кому мати рідна. — Аспірин посміхнувся. — Де мій диск, який Костя подарував?
— А ти хіба вже йдеш? — здивувалась Надійка.
— У мене етер о дванадцятій.
Надійка підвелася, щоб віднести посуд у раковину. Аспірин не стримався і легенько плеснув її по задку.
— Гей! — Надя відскочила.
— Комарик сидів, — сказав Аспірин.
— Комарик?!
Вона витерла руки рушником. Підійшла до Аспірина, присіла поруч на ослінчик:
— Слухай, а ти навчиш мене треки зводити? Я теж хочу бути ді-джеєм!
— Запросто, — сказав Аспірин.
* * *
Він мав півгодини, щоб заскочити додому й переодягтися. Тала вода за ніч підмерзла, і біля під’їзду Аспірин ледь не брьохнувся. Відчинив двері; у квартирі було незвично тихо. Мабуть, Олена спала.
Перемінивши сорочку, він у самих шкарпетках пішов на кухню і витяг із холодильника пляшку пива. Мигцем подумав, як добре було б, якби Олени взагалі не було, якби вся ця довга й важка історія йому наснилася. Якраз усе налагоджується: з роботою чудово, з особистим життям — прекрасно, гроші є, пиво холодне, і чому б не жити й не радіти?
І саме в цю мить подзвонили в двері.
Лаючись упівголоса, Аспірин побрів у передпокій. Заглянув у вічко: перед дверима стояла Ірина.
— Привіт, — сказав він бадьоро. — Вибач, я вже вискакую на етер.
— Але ж сьогодні неділя, — здивувалася Ірина.
— Правильно… Попросили підмінити зранку, розумієш… о дванадцятій. Ні хвилинки вільної.
Ірина стояла, ніби не чуючи його слів. Світло-каштанове волосся було зачесане назад, і на лобі виразно виднілися дві вертикальні зморщечки. Аспірин раптом завважив, що вона схудла.
— Я все намагалася тебе застати… Вчора дзвонила, і позавчора, а сьогодні побачила, як ти під’їхав…
— Іро, ну пробач. Я повернуся з етеру й зателефоную, добре?
Вона не зводила з нього очей. Аспірин під її поглядом навіть глянув у дзеркало: що не так? Помада на комірі? Але ж сорочка свіжа!
Її ніздрі роздувалися. Він готовий був заприсяг-тися, що зараз вона чує, наче вовчиця, запах чужої жінки. При тому, що Аспірин вимився в душі, переодягся і взагалі думав про інше.
— Іро, що таке, ну справді, ні хвилинки…
Він раптом побачив, як розширюються її зіниці. Вибух — дві новонароджені чорні діри; він аж відступив:
— Що сталося?
Вона розімкнула губи, але нічого не сказала. Повернулася і пішла униз сходами. Ляснули двері на четвертому поверсі. Тиша.
Аспірин крізь зуби вилаявся. До етеру справді залишалося
