Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Для задоволення, — процідив Аспірин, почуваючись ідіотом.

Дільничний і жінка перезирнулися.

— Хіба вам робити нічого? — тихо, але сердито запитав Аспірин. — Стільки бездомних, покинутих дітей, жебраків, наркоманів… Ви маєте так багато часу, щоб ходити до мене і з’ясовувати, чого моя дочка грає в переходах? А немає такого закону, щоб не грала!

— Олексію Ігоровичу, — понуро сказав дільничний, — у нас є офіційне звернення з опікунської ради. Вас хочуть позбавити батьківських прав — через суд.

— Що?!

— Якщо в суді буде доведено, що ви не забезпечуєте дитині повноцінний догляд, харчування, освіту, або жорстоко поводитеся з дівчинкою…

— Жорстоко?!

— У мене лежить заява від її вчительки, — сказала жінка. — Ви позбавили дитину можливості відвідувати музичну школу, погрожуючи фізичною розправою.

— Брехня!

Жінка знизала плечима:

— Я зустрічалася з учителькою, вона запевняє, що ви погрожували спустити її зі сходів і що в неї є свідки.

— Чорт забирай, — пробурмотів Аспірин. — Це бридня собача, ви розумієте? Ол^но! Олено, ану йди сюди!

Нічого не відбулося.

Аспірин, мовчки лаючись, підвівся й пішов у вітальню. Олена лежала на дивані, задерши ноги на стіну, звісивши майже до підлоги кошлату голову в навушниках. Вся підлога в кімнаті була завалена дисками, нотами, цукерковими обгортками і ще якимось паперовим сміттям. На клавіатурі розкритого піаніно лежав Мишко — точнісінько повторюючи позу господині, задерши лапи на порожню підставку для нот.

Аспірин роздратовано висмикнув шнур із розетки. Вогники, що танцювали на панелі музичного центру, загасли. Олена розплющила каламутні очі й повільно сіла на дивані: пом’ятий спортивний костюм. Бліде, аж синє, відсутнє обличчя.

Без запрошення прийшли з кухні дільничний та інспекторка. Мовчки стали за спиною Аспірина; стиснувши зуби, він перетнув кімнату і зняв із дівчиська навушники:

— У нас гості. Ти б зачесалася.

— Ти 6 відчепився від мене, татусю, — запропонувала Олена голосно й виразно. — Увімкни все, як було, і зачини двері з того боку.

Аспірин стримався.

— Скажи, будь ласка, я забороняв тобі ходити в музичну школу?

Вона глянула — через його плече — на візитерів, що стояли в дверях.

— А що?

— Забороняв чи ні?

Вона впала на диван, задриґала в повітрі ногами:

— Забороняв! Так! На ланцюг саджав, намордник надівав, змушував жити в конурі, годував сирими кістками! Гав-гав-гав!

Він узяв її за шиворот трикотажної спортивної курточки і так смикнув до себе, що аж затріщали нитки.

— Ах, так?! Тоді йди звідси. Ось вони стоять, вони забирають тебе в дитбудинок, уже зараз, вимітайся!

Дільничний та інспекторка не вимовили ні звуку. Олена знову глянула на них — через плече Аспірина.

— Нікуди вони мене не забирають. Ти мій батько, ти зобов’язаний про мене піклуватися. Відпусти, боляче!

За спиною почувся м’який удар: Мишко, зісковзнувши з клавіатури, лежав тепер на підлозі.

Внутрішньо пересмикнувшись, Аспірин випустив комір дівчинки. Не озираючись на Олену, не дивлячись на візитерів, вийшов із вітальні й причинив за собою двері. За хвилину гримнула «Карміна Бурана» — у динаміках, на повну потужність.

До опівночі сніготаль підмерзла, набувши дзеркального блиску. Аспірин ішов по льоду. Його відображення йшло головою вниз, твердо стикаючись із ним підошвами й періодично поглядаючи на годинника.

Усе місто було наповнене годинниками. Циферблати, електронні табло, які світяться, підморгують, відміряють хвилини до смерті: перша година ночі… пів на третю… без п’яти четверта…

Він поковзнувся і впав. Ударився ліктем і стегном. Підвівся, шиплячи не так від болю, як від злості, палаючими долонями обтрушував зі штанів брудний колючий сніг.

П’ята ранку. Зачиняються клуби. Задоволені, втомлені, тимчасово поглухлі люди роз’їжджаються додому. Мимо Аспірина прошмигнули два-три авта з безнадійно тонованими вікнами.

— Якого дідька? — запитав він уголос.

Ніхто не відповів.

— Прокидайся. Вставай, вставай.

Якби не Мишко, який звично влаштувався під рукою господині, Аспірин не посоромився б струснути її за плече. Годинник показував пів на шосту, за вікном стояла безпросвітна пітьма.

— Олено! Вставай, чуєш?

— Що сталося? — запитала вона серйозно, зовсім не розсердившись.

— Нічого. Я хочу знати, за що ти мене зневажаєш.

Вона сіла на дивані.

— За що я тебе… що?

— Зневажаєш. За що? Після всього, що я…

Він хотів сказати «.. .для тебе зробив», але вчасно змусив себе замовкнути.

Олена гарячково зітхнула. Протерла кулаком очі. Кліпнула.

— Тільки не вдавай, що не розумієш, про що я, — процідив Аспірин.

— Я розумію, — відповіла вона несподівано серйозно. — Ти маєш рацію.

Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, не кажучи ні слова, — Аспірин, промерзлий, утомлений, у брудних черевиках, у важкій зимовій куртці зі слідами крейди на плечі. І Олена в пом’ятій піжамі, бліда, заспана, із Мишком на колінах.

— Я справді тебе зневажаю, — сказала вона нарешті.— Тому що мій брат покинув… покинув усе. Те, про що ти й гадки не маєш. Тільки заради того, щоб опинитися на твоєму місці, Олексію. Щоб мати право складати нові пісні. А ти живеш у світі, де можлива творчість, і тобі по барабану. Тобі однаково. Ти підтерся цим правом, заради якого мій брат… — Її голос затремтів. — Підтерся, кинув в унітаз і навіть не завважив. І як тебе не зневажати?