Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Аспірин мовчав.

— Узяти тобі квитки? — так само м’яко запитав Віскас.

— Я її не покину. Може, вона й божевільна, але вона моя дочка.

Віскас зітхнув і роздушив цигарку в попільниці.

— Твоя дочка… Ти всі ці місяці ходиш по ниточці. Адже досі невідомо, хто за нею стоїть. Подумай, ага?

Аспірин мовчав.

— А оборудка загнулась, — пошепки повідомив консьєрж Вася. — Покупець зажадав аванс повернути, і вона, уяви собі, повернула!

— Хто? — запитав Аспірин, прекрасно знаючи відповідь.

— Та Іра! Він як прочитав твою писанину про тарганів — ні, каже, не буду купувати квартиру в такому будинку… Гляди, Олексію, тобі ще за це дістанеться. І адресу написав, це ж треба! З інших будинків тепер ходять, запитують. Одна тітка з першого під’їзду забрала дітей і до батьків переїхала. У неї, щоправда, чоловік алкаш, так що таргани тут, може, й ні до чого…

— Ні до чого, — крізь зуби підтвердив Аспірин, натискаючи кнопку «п’ять».

— Ірина телефонувала, — повідомила Олена, щойно він переступив поріг.

Ключ застряг зовні в замковій шпарині. Аспірин смикнув його раз, удруге, ризикуючи зламати.

— Просила передати, що ти худобина і поводишся відповідно, — продовжувала Олена рівним голосом. — Дарма ти написав ту бридню про тарганів.

— Спасибі, — прошипів Аспірин.

— Одним словом, Ірина…

— Я зрозумів!

Він зачинив за собою двері кабінету. І майже одразу забринів дзвінок. Аспірин пригадав, що ключ так і залишився зовні — у шпарині нижнього замка.

На сходовому майданчику стояли дільничний міліціонер і незнайома жінка.

Декілька секунд господар і візитери мовчали, дивлячись одне на одного. Тоді Аспірин простягнув руку і з натугою висмикнув із дверей зрадницький ключ.

— Олексію Ігоровичу, — офіційним тоном почав дільничний, у цю мить жінка схлипнула, дивлячись повз Аспірина, у глиб передпокою.

— Донечко! — слізно заволала вона і, відсунувши Аспірина з дороги, кинулася до Олени й схопила її в обійми. — Рідненька!

Олена не пручалася, але й не відповідала на пестощі. Стояла покірним стовпчиком, трішки відсторонюючись, коли синювато-чорне завите волосся торкалося її обличчя.

Любов Віталіївна Кальченко повернулася із закордонного відрядження і виявила, що її дочка Олена Олексіївна зникла з інтернату в невідомому напрямку. Адміністрація школи проробила всі необхідні в такому випадку маніпуляції — зокрема, повідомила опікунів і міліцію, і на цьому пошуки на певний час припинилися: інтернат — не детективна контора, а зниклих дітей нехай шукають ті, кому це призначено за родом занять.

Незабаром стало відомо, що Олена Олексіївна Гримальська поїхала з Первомайська і живе тепер із батьком, відомим і багатим бізнесменом. У інтернаті за дівчинку тихо пораділи, але заяву з міліції відкликати, звісно ж, не стали. Однаково ні в міліції, ні в школи не було грошей на депортацію Олени Олексіївни назад в інтернат.

Любов Віталіївна жахнулася, і, хоч як тримали її в Первомайську сімейні й виробничі проблеми, взяла квиток на потяг і поспішила на пошуки дочки. І ось тепер сиділа перед столом, накритим Оленою, і кінця-краю не було неприродному, жахливо фальшивому чаюванню.

Дільничний, як не крутив головою, не міг збагнути жанр того, що відбувається: мелодрама? Кримінальний трилер? Побутова розборка?

Любов Віталіївна фарбувала волосся найради-кальнішою чорною фарбою, яку тільки можна собі уявити. Великі кучері прикрашали її велику голову, спадаючи до плечей. Любов Віталіївна була у червоному трикотажному джемпері, яскрава помада того ж тону підкреслювала повні губи, а вії, облиті тушшю, зухвало загиналися вгору і вниз, так що кожне око було схоже на хижу квітку-росичку. Аспірин дивився на неї через стіл і все намагався пригадати… Адже не так багато років минуло! Якою була ця жінка, коли вони познайомилися? Таж не міг же він переспати з жінкою і забути її назавжди, ніби пам’ять гумкою підтерли?

Чи міг?

Він пив у ті часи… але ніколи не допивався до безпам’ятства. Він був легкий, веселий, дівчатка липли до нього, він пам’ятає Світланку, Оленку, Віту… А Любу не пам’ятає. От хоч убий.

Олена нарізала магазинний кекс, який доречно знайшовся в хлібниці. На її обличчі не було ні радості, ні розчарування, ні подиву, ні страху перед долею, яка раптово змінилася. Тільки зосередженість, як під час музичних занять.

Як же так, думав Аспірин. Адже поява цієї… Люби усе остаточно розставляє по своїх місцях. Ніхто не падав із неба у пошуках пропащого брата. Ніхто не прийшов із далекого ідеального світу, щоб потім знову туди повернутися. А ведмідь? А скрипка? А таргани?!

Він покосився на Мишка, забутого на підвіконні. Той дивився в стелю безглуздим іграшковим поглядом. Аспірин підвівся, щоб зателефонувати Віскасу.

— Зачекай, — тихо сказала Олена. І щось таке було в її голосі, що Аспірин моментально сів на місце.

За столом стало тихо. Любов Віталіївна перевела погляд на Аспірина. Він захлинувся чаєм.

Вона, схоже, пам’ятала його прекрасно, але спогади не були ні теплими, ні ностальгійними.

— А ти розтовстів, Олексію. Що ж, добре живеш, воно й зрозуміло…

Аспірин дивився в очі, підведені чорними стрілками, і все одно не міг пригадати нічого. Певно, так почуваються люди, що страждають амнезією.

— Ну добре. — Любов Віталіївна підвелася. — Олено, збирай речі, нам ще на електричку встигнути. Сьогодні в Іванівни перетопчемося, а завтра…

— Я не поїду, ма, — тихо сказала Олена.