Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Тут. — Олена зупинилася перед входом у ресторан. На літній терасі не було нікого, всередині, за скляними дверима, пропливали у тьмяному світлі постаті офіціантів, гострими айсбергами стовбурчилися серветки на столах. На другому поверсі був засклений балкон, оперезаний широким півкруглим карнизом. На балконі стояв єдиний довгий стіл, приготовлений, очевидно, для швидкого бенкету — повністю накритий і геть безлюдний.

— Ти хочеш повечеряти? — запитав дурницю Аспірин.

— Одне запитання. — Олена дивилася вгору. — Чому ти зі мною пішов?

— Тобто?

— Чому зараз ти тут, зі мною, а не вдома?

— Тому що я за тебе хвилююся, — помовчавши, признався Аспірин.

— А чому? — Вона з викликом звела підборіддя. — Що зі мною може трапитися?

Аспірин оглянувся. Перехожих було багато, але ніхто з них не дивився на дівчинку зі скрипкою, ніхто не впізнавав прославленого ді-джея Аспірина.

— Не знаю, — сказав він стомлено. — Я не сказав би, що ти така… що з тобою нічого не трапляється. Зазвичай…

Вона не дослухала. Поправила ранець і рушила до входу в ресторан. Аспірин — за нею.

У гардеробі їм допомогли зняти куртки. Швейцар за ввічливістю приховував подив: Аспірин і Олена були дивною парою. А тріо, якщо рахувати Мишка, ще більш незвичним.

— Нам нагору, — сказала Олена, і Аспірин слухняно рушив до східців.

— Вибачте, нагорі сьогодні спецобслуговування — бенкет…

Олена йшла, не оглядаючись. На шиї в неї теліпалася звична подушечка.

— Вибачте, одну хвилину, — сказав швейцару Аспірин. — Олено! Тут зайнято…

— Я знаю. — Вона не уповільнила кроків. — Допоможи мені, будь ласка, відчинити вікно.

— Що?!

— Ось це. — Вони були вже на балконі. Олена взялася за ручку великого вікна в пластиковій рамі: за склом, зовсім близько, світилися ліхтарі й текла вечірня юрба. — А, зачекай, воно легко відчиняється…

Вікно справді відчинилося — знадвору війнуло весняною прохолодою. Олена розкрила на підлозі футляр, підхопила скрипку, взяла смичок і, перш ніж Аспірин спробував її затримати, сковзнула в щілину.

Ранець із Мишком застряг на мить. Олена смикнулась. Визволилася. Впевнено ступила на карниз.

— Та ти що?

Вона ледь повернула голову:

— Прощай, Олексію. Тепер я виведу його — або…

І, не договоривши, вона приставним кроком рушила по карнизу. Ранець заважав їй — дряпав застібками скло.

— Заберіть дитину!

— Та що ж це?!

— Припиніть негайно!

Одразу декілька офіціантів і метрдотель зібралися навколо Аспірина, говорячи одночасно і нічого не наважуючись зробити. Балкон був засклений глухими рамами, вікна відчинялися тільки на торцях, справа і зліва, й Олена, подумав Аспірин, знала про це заздалегідь.

Дійшовши до центра балкона, Олена зупинилася. Знизу на неї вже дивилися, вже показували пальцями, не знаючи, що це — хуліганство чи рекламний трюк.

Олена настроювала скрипку. Мишко, упакований в ранець, дивився крізь скло на Аспірина, і Аспірин не міг збагнути виразу пластмасових очей.

— …Ви батько?

— Я? — запитав він здивовано. — Так… А що?

Метрдотель вилаявся довго і дуже нецензурно.

Дами у вечірніх сукнях, які повільним потоком піднімалися знизу, позирали на нього з подивом.

— Що тут відбувається?

— Негайно приберіть дитину! — крикнув чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою. — Ви що! А якщо вона впаде?!

У цей момент Олена заграла.

Усі замовкли. Одночасно — всі. І ті, хто був у той момент на балконі, й ті, хто дивився знизу, з вулиці. Мелодія почалася з тихого чіткого звуку, який увів слухачів у моментальний стоп-кадр. Вечірня вулиця, дівчинка на карнизі — жива? Циркачка? Тінь? Чавунні ліхтарі справа і зліва. Скрипка в руках дівчинки й вулиця під її ногами. І — спеціально для Аспірина — плюшева морда ведмедика, що уткнувся носом у скло.

Звук дужчав. Юрбою пробіг швидкий відрух — люди одночасно відхитнулися. І Аспірин відхитнувся, стоячи за кілька кроків, у Олени за спиною, за склом, у гострому запаху м’ясних закусок, що піднімався від накритого стола.

Олена грала і грала. Скрипка ревіла в її руках, як доісторичне чудовисько. Від цього звуку, одночасно чарівного й моторошного, Аспірин вкрився мурашками з голови до ніг.

А дівчинка старанно вела мелодію — якщо те, що видавала зараз скрипка, можна було назвати мелодією, якщо воно мало хоч якийсь стосунок до музики. В Аспірина сльози виступили на очі, як від яскравого світла. Він бачив своє відображення на склі — перекручений, зламаний відбиток. Заметушилися тіні. Мигнуло синювато-чорне волосся колишньої Люби з Первомайська, чомусь обличчя композитора Кості, що спився, засміялася в очі Надійка в матроському костюмчику, мовчки глянула Ірина, й Аспірину страшенно захотілося, щоб скрипка замовкла, але вона грала, грала, ніби кляте дівчисько взагалі ніщо не могло зупинити!

Загальне заціпеніння вибухнуло. Метрдотель намагався вибратися на карниз крізь відчинене вікно — але він був учетверо більший від Олени і з таким же успіхом міг би штурмувати вушко циганської голки. Знизу репетували й жбурляли пляшки; одна з них розбилася об чавунний ліхтарний стовп. Звернені вгору обличчя біліли при світлі ліхтарів, чорніли розкриті роти. Олена грала.

Довкруж Аспірина почалося таке, що годі й уявити.

Чоловік у чорному костюмі з золотою краваткою підхопив масивне крісло — від натуги піджак тріснув у нього під руками — і, важко розмахнувшись, ударив у скло — в Олену. За мить до удару Аспірин устиг навалитися на нього й відіпхнути; нічого в той момент не усвідомлюючи, він діяв інстинктивно, як ластівка над океаном. Важенне дубове крісло пробило скло й упало вниз. Дівчисько не