Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Знизу кричали, хто зі злості, хто від болю. Хтось когось вів крізь юрбу, підтримуючи за плече; Аспірин бачив перекошені люттю обличчя, і геть спокійні, зацікавлені обличчя, і обличчя перелякані; за рогом заволала міліцейська сирена.

— Та приберіть ви її! Приберіть!

Чоловік в елегантному світлому піджаку кинувся на карниз крізь пробоїну, залишену кріслом. Потягнувся до Олени, поковзнувся і впав, повиснувши на руках. Запищала жінка, кинулася на допомогу, але ні її лемент, ні галас юрби внизу не могли заглушити жахливу міць Олениної скрипки.

Чоловік розтиснув закривавлені пальці й зіслизнув униз із другого поверху. Олена грала, ні на кого не дивлячись. Аспірин пригадав її слова: «Якщо ти побачиш, що йде щось не так… або якщо тобі просто стане страшно..

Із розбитого вікна віяло сирим нестерпним холодом.

Юрба насподі стала щільніша. Тоді захвилювалася. Тоді роздалася в сторони, і по вузькому коридору на вулицю в’їхала пожежна машина з висувною драбиною.

Олена грала. Мишко дивився на Аспірина. На балконі за розбитим склом тепер було майже порожньо: вечірні дами відступили вниз, тягнучи за собою кавалерів. Метрдотель, що застряг у віконній щілині, все ще намагався виборсатися. Чоловічок років п’ятдесяти, присівши на дальньому кінці столу, жував шматочок шинки. Пляшка горілки перед ним була порожня вже наполовину.

Олена грала.

Скреготнувши, механічна драбина рушила вгору. На ній Аспірин побачив пожежника в брезентовому костюмі — той дивився на Олену так, ніби вона була не дитиною зі скрипкою, а палаючим хімічним заводом. Аспірин ступив уперед, ще не знаючи, що буде робити, але в цю мить Олена завершила першу частину на найвищій ноті. Настала крихітна пауза; здавалося, пожежник розгубився, але тут Олена глибоко зітхнула — здригнулися плечі — і наново провела смичком по струнах.

Звук був глибокий, вкрадливий, від нього перехоплювало подих. Пожежник завмер — повиснув у повітрі — за півметра від Олени. Тепер Аспірин не бачив його очей: на пластиковому щитку, який прикривав обличчя пожежника, відбилася неонова вивіска.

Олена грала. Метрдотель виборсався нарешті з вікна, сів на покриту килимом підлогу і раптом заплакав. У Аспірина теж клубок підкотився до горла: мелодія Олениної скрипки подіяла на нього, як жорстокий романс на сентиментальну панночку. Він притиснув долоні до щік — і побачив, як він летить над безкінечним, засіяним квітами полем. Низько-низько, поруч із квітами, тоді круто вгору, у хмари, аж щасливо перехопило дух…

Він отямився від холодного доторку скла. Він стояв за Олениною спиною, розплющивши обличчя об прозору перепону, і дивився, як пальці в задирках бігають по грифу, як летить білий каніфольний пил, підсвічений синім світлом вивіски. Юрба унизу стала більшою; хтось розгойдувався, як сомнамбула на прийомі в екстрасенса, хтось дивився, не кліпаючи. Пожежник сидів, звісивши ноги, на краю висувної драбини і дивився на Олену, підперши голову кулаком.

Олена грала, зіп’явшись на пальчиках на самому краю карниза. Звуки ніжно вібрували, від цієї вібрації тремтіло й деренчало скло. Аспірин притиснувся до вікна, ризикуючи видавити його, бажаючи слухати музику не тільки вухами, але й тілом, і всією шкірою; в цю мить Олена знову зробила коротеньку паузу, і коли заграла далі, мелодія була зовсім іншою.

Юрба захвилювалась, затопталася, завирувала — і раптом кинулася врозтіч. Майже ніхто не кричав — якщо не рахувати двох-трьох придушених зойків під самим балконом. Аспірину теж захотілося тікати: напевно, так почувається кіт напередодні великого землетрусу. Червона машина випустила хмару смердючого вихлопу і, завиваючи від жаху, поїхала разом із пожежником на висувній драбині.

Оддалік затріщали постріли. Над вулицею спалахнув феєрверк — жовті, зелені, сині вогні. Скільки часу пройшло, подумав Аспірин, дихаючи ротом. Десять хвилин, година?

На балконі не було нікого. Спокійнісінько стояли пляшки з дорогим вином, медово відсвічували пузаті коньяки, лежала перевернута чарка — чоловічок, який ласував шинкою, давно покинув поле бою. Утік і метрдотель. Порожня вулиця й унизу — бите скло в щілинах бруківки, чиїсь окуляри, чиясь загублена сумка. Олена грала — ні для кого. Мишко, притиснувшись мордою до скла, дивився жорстоко й вимогливо.

Аспірин закусив губу, борючись із панікою. Тікати світ за очі… «Якщо тобі стане страшно…»

Він подався назад. Відступив ще. Чіпляючись за поручні, зійшов униз. Не бігти! Тільки не бігти! Повільно, повільно, повільно…

За стійкою гардероба нікого не було. Без нагляду висіли шкіряні пальта, і барвисті весняні шуби, і дешева дитяча куртка. Двері на вулицю було розчинено навстіж.

Аспірин розумів, що рано чи пізно скориться музиці. Хапаючись за портьєри, за бильця стільців, за стулки дверей, він боровся з панікою не за перемогу — за передостанній спокійний крок. І ще один передостанній.

Діставшись на вулицю, він підвів голову. Олена стояла, витягнувшись у струнку, смичок злітав і опускався. Аспірину примарилися вогники на пульті — злітають і спадають зелені стовпчики частот.

Він подався назад, оступився і впав, забруднившись. Не підводячись, лежачи, глянув на Олену І йому здалося, що Олена дивиться — згори — йому в очі.

Мелодія обірвалася.

Аспірин спирався руками на мокре каміння, намагався підвестися, з жахом усвідомлюючи: оглух! Оглух!

І лише за кілька секунд він зрозумів, що мелодія все ще звучить. Просто перейшла в іншу якість. Злетіла, як електрон, на іншу орбіту.

Все змінилося.

Прихований зміст музики, той, про який Аспірин завжди тільки здогадувався, тепер став зрозумілим, вийшов на поверхню. Бути живим — ось що це значить. Боятися смерті. Радіти. Жити. Аспірин підвів голову. Йому здалося, що за спиною в Олени стоїть багатотисячний оркестр, злітають і опускаються смички — аж до обрію.

Вулиця більше не була порожньою. З підворіть, із темних закутків виходили люди. Без страху та суєти — ніби всім їм призначено в цей час побачення, вони довго чекали його і нарешті