Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Босоногий щось сказав. Коротка дзвінка фраза.
Олена здригнулася. Розплющила очі.
— Що ти сказав?
Гість повторив. Помовчавши, вимовив українською:
— Ти змогла. Він почув. Опритомнів. Пригадав себе.
Стало тихо. Потім Олена глибоко зітхнула. Її блідо-зелені щоки раптом порожевіли — так різко, ніби на них хлюпнули розчином марганцівки.
— Його вибір, — неголосно сказав босоногий.
Олена видихнула. Захитала головою:
— Я… втомилася.
— Я знаю. Ходімо.
Він сунув руку за пазуху, витяг довгий шкіряний футляр. Розкрив. Білий метал спалахнув під лампою. Аспірину привиділися блискучі хірургічні інструменти.
— Ні! — Він відступив до дивана, загороджуючи собою дівчинку.
— Олексію, — слабко сказала Олена.
— Ви її не… йдіть!
Гість витяг із футляра флейту, розібрану на дві половинки. З’єднав. Вставив мундштук.
— Дозволь нам поговорити, — швидко сказала Олена.
Босоногий знизав плечима:
— Та скільки завгодно. Говоріть.
— Олексію, — Олена дивилася ясно, як у день їхньої першої зустрічі, — дай мені… Мишка.
Він зволікав. Тоді простягнув руку, взяв ведмедя — легкого, ватяного — і подав Олені.
— Ти… розумієш, — сказала вона, притискаючи Мишка до грудей, — мені треба піти.
— Не розумію. Куди?
Вона посміхнулася:
— Додому. Я все одно мріяла повернутися… Це правильно. Це добре. Ти за мене не хвилюйся, я все зробила, що могла… І в мене вийшло.
— А брат залишається? — тупо запитав Аспірин.
Вона ледь ворухнула бровами:
— Так. Розумієш… Виявляється, я приходила не для того, щоб його вивести. Пам’ятаєш, я тобі розповідала? Мій брат забув себе. Нічого не міг зробити.
— А тепер він пригадав?
— Так.
— Чому ж не прийшов?
Олена посміхнулася знову:
— Бо… він же творець. Йому треба жити в недосконалому світі.
Аспірин захитав головою, намагаючись усвідомити її слова. Озирнувся на босоногого. Той сидів на бильці крісла, задумливо протираючи флейту клаптем замші.
— Він тебе забере?
— Так. Це правильно, ти не бійся!
— А якщо я не хочу? Не хочу? Я можу тебе не віддати?
Босоногий, не припиняючи свого заняття, глянув з цікавістю.
— Є речі, які не скасовуються, — тихо сказала Олена. — Я тобі… завинила, загалом. Ти вибач.
Гість підвівся — легко й безшумно, головою майже впираючись у стелю.
— Олексію Ігоровичу… побудьте поки що на кухні, гаразд?
— Ні. Що ви будете з нею робити?
— Я заберу її і тоді повернуся до вас на кілька слів. Окей?
Аспірин подивився на Олену. Дівчинка посміхалася — трохи натягнуто.
— Ні, — сказав Аспірин, відчуваючи, як тремтять губи. — Я… вам не довіряю.
— Шкода. — Гість ступив уперед, акуратно пригнувшись під люстрою. — Шкода, що я не заслужив вашої довіри.
— Олексію, — сказала Олена пошепки, — вибач, будь ласка, але я просто не можу залишитися!
Вона піднялася на лікті й простягнула йому руку— праву, в якій зовсім недавно тримала смичок. Долоня була такою холодною, що Аспірин майже обпікся.
— Дякую… Олексію. Дякую. Спробуй…
Вона не договорила. Її рука вислизнула з Аспіринової долоні, як тонка крижана змійка. Олена відкинулася на подушку, притискаючи до себе Мишка.
— Йдіть, — звелів босоногий.
Задкуючи, Аспірин вийшов.
Двері у вітальню зачинилися.
Він не пам’ятав, як дістався до кухні. Зубами витягнув пробку з пляшки коньяку. Сьорбнув. У потайній шухляді стола знайшов обойму. Дістав пістолета з-під взуттєвої полиці, зарядив.
Із вітальні лунали звуки флейти. Ледь чутно, ніби крізь товстий шар пінопласту. В Аспірина мороз пробіг по шкірі. Флейта змовкла. Аспірин, що сидів навпочіпки перед взуттєвою полицею, випростався і ступив до дверей у вітальню.
Двері відчинилися раніше, ніж він устиг їх торкнутися. Босоногий відступив. Аспірин, із пістолетом в опущеній руці, увірвався в кімнату, наперед знаючи, що він там побачить. Але не побачив нічого.
Зім’ята подушка. Плед. Піаніно. Стійка з дисками. Ніде сховатися, але Олени немає. Зовсім.
Аспірин зазирнув за диван. Відкинув плед. Повернувся і підняв пістолет.
Гість стояв перед ним, опустивши руки. Тремтяче дуло майже торкалося його високого жовтуватого лоба.
— Де вона? — хрипко запитав Аспірин.
Босоногий звів очі на пістолет.
— Із цього ствола у двохтисячному вбили міліціонера. Сьогодні… ні, завтра, коли посутеніє, прив’яжіть до нього цеглину і втопіть де-небудь у ставку. Лише ідіот триматиме таку гидоту в квартирі.
Аспірин зціпив зуби. Пістолет опускався все нижче, доки рука не повисла зовсім.
— Де її свідоцтво? — тихо запитав босоногий.
Аспірин мовчав.
— У шухляді стола, — відповів гість, ніби сам собі. — Принесіть.
Не випускаючи пістолета, Аспірин вийшов у кабінет. Висунув шухляду. Оленине свідоцтво лежало зверху, і коли Аспірин узяв його в руки, раптом переломилося навпіл.
Аспірин впустив пістолет.
Ламінований папір, жорсткий, майже невразливий, розтікався у нього між пальців. Ось дві половинки стали прозорими, ось округлилися гострі кути, посипалася пилюка. «Грима… єна… Олексі…»
Аспірин дивився на свої долоні. Порожні.
— Вам нема чого непокоїтись, — тихо сказав гість за його спиною. — Всі, хто її бачив, про неї забудуть.