Українська література » Фантастика » Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
відповіді. Аспірин зам’явся.

— Ти ж знаєш, що йому погано, — сказав перше, що спало на думку.

Олена посміхнулася:

— Я не знаю. Коли в мене пальці болять і кров тече, мені теж погано, але мені добре, коли вдається зіграти варіації в нормальному темпі… Якщо я врятую його — отже, він програв. І не буде ніякої нової музики.

— Значить, обійдемося без нової музики, — сказав Аспірин.

Олена глянула на нього з-під вій, і він із жахом побачив себе тарганом. Дрібною коричневою тварюкою, що виповзає зі щілини у сміттєпроводі.

— Так! — сказав він люто. — Бо є речі важливіші, ніж нові пісні. Людське життя! І твоє в тому числі!

— Моє життя нічого не варте, — сказала вона зарозуміло. — Мене неможливо вбити.

— Кров із тебе ллється так само, як з інших.

— Так… І ще мені боляче.

Обігнувши Аспірина, вона підійшла до навісної шафи й, зіп’явшись на пальчики, дістала з нижньої полиці варення. Поставила на стіл наполовину порожню банку. Посадила перед нею ведмедя, пов’язала йому на груди чистий кухонний рушник.

— Смачного, Мишку. Смачного, маленький. Незабаром уже підемо.

Аспірин виглянув у вікно; не звертаючи уваги на дощ, сусіди обговорювали подію. У центрі пожвавленого кола розмахувала парасолькою консьєржка тьотя Світлана: «Що це за природне явище?»

Вони не розуміють, подумав Аспірин. Дівчисько цілком могло б вивести з будинку не тарганів, а мешканців. Могло б зіграти їм радість, тоді хіть, тоді, на закуску, страх. І всі б танцювали, тоді парувалися в пісочниці, а далі розбіглися, наклавши в штани. І ніхто б не відкрутився. І він, Аспірин, теж.

— От молодець, Мишку. Гарно поїв, молодець…

Олена прибрала зі столу порожню баночку з-під варення. Серветкою протерла ведмедю й так суху морду. Критично оглянула свої руки, злизнула з пальця солодку цятку. Потягнулася за скрипкою.

Аспірин стояв, повернувшись спиною до вікна. Дивився, як вона пощипує струни, підкручує кілочок, бере смичок із розкритого футляра…

— Ти чого так дивишся? — здивувалася Олена.

Він криво посміхнувся.

— Хіба ти й справді боїшся? — Вона насупилася. — А я гадала, ти приколюєшся.

— Нічого собі приколи, — вимовив він, відводячи очі.

Олена глянула на нього поверх смичка.

— Іноді мені тебе шкода, Аспірине. Іноді — ні.

— Навіщо ти вивела тарганів?

— А може, мені хотілося залишити в цьому світі пам’ять про себе? Добру справу?

— Добру справу… — Аспірина пересмикнуло. — Той хлопець, мабуть, весь свій коток обблював.

— А ти гадаєш, пацюків виводити приємніше?

— Я про пацюків узагалі не сказав ні слова.

— Ну то й мовчи…

І вона заграла. Стоячи посеред кухні, дивлячись у простір, вона повела солодкувату, ніжну мелодію, Аспірину здалося, що він уже десь чув її. Потім він опустився на стілець, підпер голову долонею і пригадав, як вони з батьками варили юшку у великому казані на березі річки, потріскувало вогнище, і в напівзатопленому човні відбивалися зірки…

Мелодія обірвалася.

Аспірин звів затуманені очі. Струсив головою. Олена дивно на нього дивилася.

— Ти чого? — пробурмотів він, раптом покрившись холодним потом.

— Вибач, Олексію, — сказала Олена тихо. — Може, тобі й треба допомогти, але я не можу. Я не знаю, що тобі таке зіграти, а якби й знала — не зуміла б. Це, мабуть, дуже важка пісня.


* * *

Дощ полив дужче. Потемніло. Аспірин довго тинявся по кімнаті, потім витяг із сумки ноутбук, сів до столу й написав заголовок: «3 дому пішли таргани. Чого нам чекати?»

Йому відразу полегшало, як від доброго коньяку. Він всівся зручніше й застрочив, гублячи на підлогу цигарковий попіл.

У міру того, як розростався файл, на душі в Аспірина ставало усе спокійніше й ясніше. «Відомо, що деякі тварини покидають будинок напередодні стихійних лих. Але ніде й ніколи не було описано масового виходу тарганів! Що налякало наших безстрашних шестиногих сусідів? Що змусило їх покинути теплі щілинки — одночасно, як за командою? Таргани живучі, невибагливі, проте дуже сприйнятливі до тонких коливань нейропсихічного поля…» Він писав із натхненням, майже не звіряючись з інтернетом. Висував і розвінчував гіпотези, від простих і вульгарних на кшталт інопланетного втручання, до елегантних і вигадливих: «Момі — в’єтнамські обрядові булочки у формі жіночих геніталій, вони використовуються в ритуалах родючості, але рецепт виготовлення такий складний, що наша господиня, яка зважиться приготувати екзотичну страву в домашніх умовах, ризикує назавжди потопити свою квартиру в прірві поганої енергетики…»

Він закінчив об одинадцятій вечора. Поставив крапку. Передихнув.

Олена займалася за стіною. Скрипка нила, як від зубного болю.


* * *

— Вона тобі геть задурила голову, — сказав Віскас. — Марення заразне.

Вони з Аспірином сиділи в конторі «Куклабаку». Півгодини тому в клубі розгорівся скандал; несподіване Аспіринове бажання взяти відпустку обурило адміністрацію до глибини душі, і єдиним, хто підтримав Аспірина в цей важкий момент, був Вітя Сомов.

— З’їзди до батьків. Погуляй по Лондону. Якщо вона спробує не пустити тебе… доведеться вживати рішучих заходів.

— Куди вже рішучіших, — пробубнів Аспірин. І, майже проти волі, розповів про крижану голку.

Віскас слухав уважно, смердюча сигарета в його пальцях тремтіла.

— Це маячня, Олексію, — сказав він м’яко, коли Аспірин замовчав. — Це добре для «Забороненої правди» або ще якого-небудь глянсового листка, де тобі платять бабки. А в житті немає ніяких жахливих спецслужб, які стріляють у дітей крижаними голками. Це фантазії хворої дівчинки,

Відгуки про книгу Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: