Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Він напружився, хотів побігти вслід, упіймати й розібратися, але чомусь не побіг Може, тому, що хлопчина виглядав доволі дивно: він був наляканий. Спантеличений, розгублений, але наляканий — дужче, і з кожним кроком його широке обличчя з носом-картоплиною ставало все блідішим і блідішим, а рот відкривався, ніби хлопець готувався крикнути.

Але не кричав. Відкривав рота, як рибина, і йшов, крокував за Оленою — слід у слід. А вона вийшла на вулицю і рушила до перехрестя; Аспірин приєднався до дивної процесії. Він ще не знав, чого чекати, але передчуття були не найкращі.

Перехожі дивилися на Олену з подивом. Дехто обертався. Дехто посміхався. Аспірин лавірував, не випускаючи дівчисько з очей.

Вона дійшла до перехрестя, коли зелене світло для пішоходів уже почало мигати. Перейшла дорогу — Аспірин міг заприсягтися, що водії дивляться на неї й дивуються. Загорілося червоне для пішоходів, зелене для машин, які лавиною заповнили перехрестя. Хлопчина затримався край тротуару.

Олена зупинилася й опустила скрипку. Вона стояла й дивилася на хлопчину, їх розділяла пожвавлена вулиця. Аспірин не міг бачити обличчя хлопчини, але він прекрасно бачив Оленине обличчя.

Вона посміхалася.

Красивим концертним жестом вона приклала скрипку до плеча, і, як за помахом фокусника, у руці в неї з’явився смичок.

І тоді Аспірин кинувся вперед і заволав, перекрикуючи шум вулиці:

— Не смій!!!

— А якби його збили на смерть? Що ж… Нехай убивство для тебе справа добра й правильна… убивство негідника. А той чоловік, водій, який би його збив — він як? Він що тобі зробив?

Олена старанно протерла скрипку сухою ганчіркою. Посміхнулася:

— Олексію, до чого тут я? Яке вбивство?

— Та я ж бачив на власні очі…

— Що ти бачив? Я грала, а хлопчина йшов за мною?

— Покажи скрипку, — зажадав Аспірин.

— Навіщо? Ти ж все одно не розрізняєш, де звичайні струни, а де…

— Ага! Отже, ти взяла його струни?

— Тільки дві, — призналася Олена. — Соль і ля.

— Соль і ля, — пробурмотів Аспірин. Тоді піднявся, пройшов у передпокій і відчинив вхідні двері.

— Йди.

— Куди? — здивувалася Олена.

— У перехід. На майдан. Куди хочеш. Грай свою пісеньку, зустрічай брата і забирайтеся звідси обоє, щоб я вас тут не бачив.

Олена зручніше всілася на дивані.

— Я не можу. Я ще не готова.

— Готова! — гримнув Аспірин. — Я бачив, що ти робиш! Ти вела його, як на ниточці, наче пацюка, я бачив!

— Ти не розумієш, про що говориш, — спохмурнівши, сказала Олена. — А слова «пацюк» я щоб від тебе взагалі не чула.

— Ти не підеш?

— Не піду! — Олена закинула ногу на ногу. — Я тобі, звичайно, багато чим зобов’язана, Олексію… Але не забувайся.

На четвертому поверсі блідо світилося вікно за зеленою фіранкою. Аспірин сидів у машині, курив і дивився на темний силует, що іноді зринав на зеленому тлі.

Як у кінотеатрі. Як у театрі тіней. Як у напівтемному акваріумі. Зате на п’ятому, у його квартирі, яскраво світилися всі вікна, і крізь відчинену кватирку гриміла «Карміна Бурана».

Аспірин не хотів виходити. На сміттєвому баку репетували коти, скуйовджені, щасливі, березневі.

Немає нічого, що зв’язувало б його з цією жінкою. Декілька зимових тижнів, лапатий сніг, запах її подушки. Частина життя, просто частина життя, пройдений етап. Усе, що має старт, повинно мати й фініш, інакше навіть найвитриваліший бігун здохне на маршруті, так і не порвавши стрічки…

Він змусив себе вийти з авта. Зайшов у під’їзд, натиснув кнопку ліфта. Консьєржка тьотя Світлана хитро примружила очі:

— Олексію, а ти знаєш, що Іра з четвертого квартиру продає. Терміново, каже. Сьогодні маклер приходив, і вже покупців водили. Тепер знаєш які ціни? Навіть якщо терміново…

— Що? — Аспірин насупився. — 3 якого… Іра?!

— Іра. Квартиру їй батьки розміняли, трикімнатну, ще в ті часи: на дві двійки з доплатою. Батьків уже нема, а в їхній квартирі брат живе з сім’єю. А Іра, каже, теж хоче з доплатою. Зарплата в неї яка? Це колись інженер добре заробляв…

— Ніколи інженер добре не заробляв, — сказав Аспірин, тупо дивлячись у розчинені двері ліфта. — Навіть пісня така є.

Ліфт почекав, але поблажок робити не став і зачинив двері, демонстративно погасивши після цього кнопку. Аспірин люто вдавив її пальцем, ліфт ображено буркнув і відчинився знову, і в цю мить у під’їзд зайшли міліціонер у зимовій шинелі й жінка в старому пальті. Лише опинившись із ним у ліфті — ніс до носа, — Аспірин упізнав дільничного. Вони вже бачилися колись, але того разу дільничний був у цивільному.

А жінка була та сама інспекторка у справах неповнолітніх, якій Аспірин колись намагався сплавити Олену.

— Дівчинка не ходить у загальноосвітню школу. Мало того, музичну школу вона кинула теж. Грає в переходах для заробітку.

— Це неправда, — вирвалося в Аспірина.

Інспекторка стиснула губи. Дільничний чомусь глянув у вікно: яскраво-синє в березневому присмерку.

— Хіба вона не грає в переходах? — здивувалася інспекторка.

— Тепер не грає. І вона робила це не заради грошей.

— А навіщо?