Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Заспана Олена стояла у дверях вітальні. Дивилася з цікавістю.

— Ось і лютий, мої дорогі, настав найкоротший місяць у році, Новий рік і Різдво вже забулися, зате на носі день святого Валентина, про це всі пам’ятають! Знижки для закоханих, тури для закоханих, пральні машини, Париж, Байкал, нові компи — усе позначене сердечком, усе для закоханих, і «Лапа-Радіо» теж для них… Сьогодні ми слухаємо пісні про кохання. Ви запитаєте, коли ж ми слухаємо інші пісні? Ніколи! А тепер, якщо маєте вільну хвилинку, якщо шеф відлучився з офісу, а вірні співробітники йому не закладуть… швиденько набираємо номер «Лапа-Радіо», відгадуємо пісню про кохання, одержуємо флаєр на вечірку в клуб «Діґґер» і слухаємо пісню! Ого, хтось спритний уже телефонує… Як вас звуть?

— Ігор.

— Увага, Ігоре, ви маєте відгадати хоча б одну з трьох пісень: де забирають, де відпускають і де грають! Час пішов… забирають-відпускають-грають, це три пісні, які ви називаєте?

— Е-е-е…

— Думаємо всі. Пісня про кохання: де забирають. .. є ідеї? О, короткі гудки, наш Ігор чогось злякався, але ось у нас є інший дзвіночок… хто це?

— Рита!

— Рита… Маргарита, вікно відкрите, як приємно вас чути. Отже…

— Де забирають — це «Вісімнадцять вже мені»!

— Браво! Браво, Рито, залишайтеся на лінії, флаєр у клуб «Діґґер» тепер ваш. А ми всі слухаємо «Руки вгору» — «Забирай мене скоріш, повези за сто морів, і цілуй, щоб аж здурів — вісімнадцять вже мені»!

Аспірин зняв навушники. У студії було душно.

— Юлю, скажи, нехай увімкнуть кондиціонер.

— Та ну? Ми тут мерзнемо…

— А я тут задихаюся, як бабка в барокамері… Чого ти іржеш?

— Ти все-таки прикольний, Аспірине. Розпишешся мені на фотці для племінниці?

— А фотка є?

Він забував — і не міг забути — широкі Іринині зіниці. Ну не жінка, а просто шпик якийсь. Як вона здогадалася, що він був з іншою? Ось одружися з таким детективним талантом, потім усе життя будеш виправдовуватися за кожен погляд…

Ні, зрозуміло було, що їхні стосунки не можуть тривати вічно. Але ж хіба не можна розійтися по-людськи? Тим паче, вони ж сусіди…

Він, і сам того не бажаючи, пригадав ту січневу ніч. Ніч, коли пропала Олена. Коли вони з Іриною були дорожчі одне одному, ніж…

Ніж хто?

Аспірин знав: Іра намагалася викликати Олену на відвертість. Її турбували і школа, у яку Олена не ходить, і скрипка, яку довелося купувати наново, і, ясна річ, її турбувало головне: що трапилося в той день, коли Олена пішла? Чому вона це зробила? Адже вона знає, що тато місця собі не знаходив, майже дві доби божеволів?

Тато — так вона називала Аспірина в розмовах з Оленою. І він не міг збагнути, дратує його це чи ні. Після історії з підозрілою лікаркою Олена ніколи не називала його татом, і слушно: виходило 6 фальшиво. Але тато… батько сімейства, завантажений, задовбаний проблемами по горло… Краще б Ірині не пхатися в чужі справи, слово честі.

Він сподівався, що Олена, за своїм звичаєм, гляне на Ірину абсолютним холодом блакитних очей, вкаже нахабі її місце, як це трапилося з консьєржем Васею, як це бувало не раз із самим Аспірином. Але дівчисько, на його великий подив, щадило сусідку. Терпляче пояснювало: у школу вона піде наступного року, зараз все одно нема сенсу смикатися. А чому втекла… та даремно, звісно. Не треба було. Більше вона так робити не буде, вибач, будь ласка!

Ірина купувала їй вітаміни, рукавички, рейтузи. Ірина телефонувала їй щодня, і Олена — Аспірин знав — іноді теж їй телефонувала. Ірина носила дівчинці диски, хоча у Аспірина вдома фонотека була у сто крат багатшою. «Вона потенційно суперова мати, просто ідеальна», — згадував він Оленині слова. Все це чудово і дуже мило, але ж Аспірин тут до чого?!

— «Лапа-Радіо» з вами, і ми продовжуємо нашу гру! Тепер ви маєте відгадати ще три пісні про кохання: в одній обманюють, в другій цілують, у третій, на жаль, кривдять… а що ж — кохання справа небезпечна, любов зла! Отже… Ось, уже є дзвіночок!

До кінця етеру залишалося дві години. Аспірин попросив кави.

Він прокинувся від звуків фортеп’яно. Спросоння здалося, ніби він сидить у концертному залі і всі глядачі стоячи аплодують комусь невидимому на сцені. За мить він погладив ковдру поруч із собою:

— Іро…

І одразу ж підхопився, як ошпарений: що може бути жахливіше, ніж назвати жінку в ліжку чужим іменем?!

Але й Надійки поруч не було. Аспірин остаточно прокинувся і зрозумів, що лежить у ліжку сам, у себе вдома, і що за стінкою гримить піаніно — саме гримить, як цілий патетичний оркестр.

— Блін… — пробурмотів він крізь зуби і підвівся.

Олена сяяла. Всівшись на краєчок стільця, закинувши голову, як піаніст-віртуоз, вона змушувала інструмент волати від щастя — це було не завжди гармонійно, але дуже, дуже емоційно.

— Ти що робиш? Люди ж сплять!

— Друга по обіді. — Олена не відірвалася від свого заняття. — Доброго дня, Олексію.

— Чого ти радієш? — запитав він спокійніше.

Вона затримала руки над клавіатурою — і красиво, по-концертному, зняла їх з інструмента.

— Я радію? — запитала безневинним тоном. — Я тяжко працюю, доки ти швендяєш по клубах і лапаєш кобіт!

І вона знову гримнула по клавішах, а Аспірин, проковтнувши язика, поплівся на кухню.

…Надійка