Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

class="book">— На одній струні, — проговорила вона, як сомнамбула. — Ні, Олексійку. Неможливо.

— Тоді, — Аспірин гарячково підбирав слова, — тоді натягни замість «мі» нормальну струну. Просту. Нехай буде як тріщинка на глечику. Знаєш, проти заздрості богів. Ти пам’ятаєш? У старовину, якщо гончар виготовляв надто вже вдалий глечик, він залишав на ньому тріщинку, ваду, щоб боги не гнівалися… Що ж, може, тоді ти зумієш, і світ не розтріснеться…

Вона перестала посміхатися. Аспірин злякався:

— Олено?

Вона раптом кинулася до Аспірина, обхопила шию і притиснулася обличчям до його щоки, так що на мить стало боляче, і Мишко, затиснутий між ними, врізався в груди Аспірина твердим пластмасовим носом.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЛЮТИЙ

— Що таке?

Він прокинувся хвилину тому. Ірина лежала без сну, підперши щоку долонею.

— Нічого. — Вона посміхнулася, не розмикаючи губів.

— Я хропів, так?

— Ні.

Він глянув на годинника. Пів на сьому. Зарано, але ж сьогодні ранковий етер…

Аспірин сів на постелі. Спустив ноги на підлогу. Останнім часом у їхніх спільних пробудженнях намітився легкий дискомфорт. Ледь чутна фальшива нота.

— Спати хочу, — поскаржився він. — А ніколи. Ти поспи ще, ага?

Вона мовчала.

Аспірин намацав халат на спинці стільця. М’який, зручний халат. І все так добре, спокійно, природно. .. Якби не цей погляд і не це мовчання.

— Якщо я накажу своєму генералу перетворитися на морську чайку, і він не виконає наказу, хто буде в цьому винен — він чи я? — запитав він зненацька.

— Це з «Маленького принца»? — перепитала Ірина після паузи.

— Так… Відповідь: «Ви, ваша величність. Бо ви запрагли неможливого».

— Я запрагла неможливого?

Аспірин внутрішньо напружився. Ранок — не час для таких розмов.

— Ти взагалі нічого не запрагла. — Він примирливо погладив її по руці. — Я пішов, ага?

— Йди. — Вона підтягла вище ковдру. — Щасливого етеру, Олексію.

— І тобі щасливо.

Її двері зачинилися в нього за спиною. Як був, у халаті, закурюючи на ходу, він піднявся нагору, до себе. Сусідка зі сміттєвим відром (повним, на щастя, повним!) зміряла його багатозначним поглядом.

Він сів під кватиркою на кухні. Затягнувся. Заплющив очі. От уже що, а проникливість Ірині притаманна. Вона має рацію. Вона запрагла неможливого. Її завищені вимоги точать ідилію, як хробак, і ніхто не знає, скільки ще триватиме цей сусідський роман: тиждень? Місяць?

Йому тридцять чотири роки. Йому подобається його статус. І стосунки з жінкою цінні для нього самі по собі, без додаткових скріпок. Або вона це зрозуміє, або… шкода. І справді, дуже шкода. Таких, як Ірина, дуже мало на світі жінок.

Олена спала. Він залишив їй розморожений фарш у мікрохвилівці. Нехай посмажить котлети.

* * *

На виході з клубу якась дівчинка, свіженька, мила, попросила автограф на листку блокнота. Він намалював їй чоловічка за пультом, підписав «Аспірин», і дівчинка ледь не розтала від щастя.

З авта він зателефонував хлопчині, який постачав йому диски, дізнався, що є новенького, і по дорозі додому заїхав у магазин. У тісній підсобці його почастували кавою, і ще одне дівчисько, касирка, попросила його розписатися на флаєрі якоїсь вечірки. Він купив вінілу і дисків на всю готівку, обережно прилаштував сумку в багажнику і поїхав додому.

Олена мила підлогу. Люто орудувала шваброю, під футболкою виступали гострі лопатки. Аспірина знову вразило, яка вона худа.

— Черевики зніми, — сказала Олена, не вітаючись. — Хіба я даремно стараюся?

— А ти не старайся. Хто тебе просить?

Олена випросталася. Відкинула волосся з чола.

— Не люблю свинарника, — відчеканила, дивлячись Аспірину в очі. Подумавши, мовила вже м’якше: — Ти чого сяєш? Гарні новини?

— Хіба я сяю?

Аспірин глянув на себе в дзеркало. Видовище було звичайне — хіба лише очі, якщо придивитись уважно, блищали яскравіше, ніж зазвичай.

— Нічого особливого, — сказав, роззуваючись. — Візьму, певно, третю ніч у «Куклабаку». Навантаження, звичайно, нівроку, особливо якщо зважати на суботній ранковий етер… Але який кайф, коли тобі платять за улюблену справу!

Олена усміхнулася — поблажливо й сумно. Підхопила відро, потягла в туалет, брудна вода загуркотіла водостоком.

— Знаєш, я б звалив із «Лапа-Радіо»… може, й звалю згодом, переїду назовсім у клуб.

— Яка різниця? — запитала Олена з туалету.

— Величезна. Клубний ді-джей, — Аспірин сунув ноги в тапочки, — виконавець і творець. А на радіо — так, килимовий клоун, масовик-витівник.

— Не розумію. — Олена вимила руки, старанно витерла рушником. — Що ти там твориш?

— Настрій. — Аспірин посміхнувся. — Розумієш. .. Ось танцювальний майданчик. — Він поставив посеред столу порожню тарілку. — У нього свій настрій, своя мета, свій склад: за віком, соціальним станом, інтересами…

Аспірин узяв із вазочки печиво, з хлібниці — півбулки, із холодильника — варену морквину. Поклав на тарілку; у пориві натхнення додав кілька зубочисток.

— Це мій об’єкт, він складний. А я — маніпулятор. Не злий, не маніячило, не політтехнолог: мені від них нічого не треба, я хочу їм добра. Я хочу, щоб їм було добре і вони стали кращими, розумієш?

Олена всілася за стіл. Очікувально дивилася на тарілку.

— Кожна композиція — це настрій, — продовжував натхненний Аспірин. — Коли ми слухаємо музику, ми його підхоплюємо… або не підхоплюємо, якщо вона нам чужа. От я