Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Що мені робити? — запитав Аспірин.

— їдь додому й поспи, — порадив Віскас. — Все одно від твоїх конвульсій користі ніякої.

Аспірин покинув авто у дворі. Вікна не світилися — ні в його квартирі, ні в Ірининій.

Він відчинив двері своїм ключем. Ірина спала на дивані, згорнувшись калачиком. Піднялася на лікті, закліпала, мружачись від світла в передпокої:

— Що?

— Нічого.

— То й добре. — Ірина судорожно позіхнула. — Відсутність новин — гарна новина, так?

Аспірин не мав сил говорити. Він кивнув.

— Ти щось їв?

— Так… Ніхто не телефонував?

— Дама на ім’я Євгенія, була шокована, що я відповідаю по твоєму номеру. І ще редактор журналу «Мачо». Більше ніхто.

— Дякую. — Аспірин прихилився плечем до стіни. — Що робити, якщо ми її не знайдемо?

— Ми знайдемо її, Олексію, — сказала Ірина не дуже переконливо. І повторила уже певніше: — Ми будемо шукати її, доки не знайдемо.

Прокинувся й не одразу збагнув, де він і що сталося. Тоді, згадавши, ривком сів на ліжку.

Була ніч. Дім і двір спали, за вікном висів напівприкритий хмарою місяць. Двері в кімнаті були незачинені, на кухні світилося. Аспірин глянув на годинника — половина четвертої.

Отже, він проспав лише хвилин сорок.

Чому прокинувся? Бо відчув: щось трапилося. Саме зараз. Невже з Оленою?!

Він смикнув за шнур торшера. Примружився. Повернув голову — і зустрівся очима з Мишковими пластмасовими очками. Іграшковий ведмідь сидів на тумбочці поруч із ліжком, ледь схиливши голову й пильно вдивляючись в Аспірина.

Аспірин вилаявся. Протер очі й вилаявся знову: звідки тут… Господи! Він не пам’ятав, чи забирав Мишка з авта, чи так і залишив на задньому сидінні. Він був сам не свій, коли вернувся додому. Та невже він приніс ведмедя в спальню й посадив на тумбочку за півметра від свого обличчя?!

Він пригадав, як замкнув двері за Іриною — вона пішла до себе. Їй теж було несолодко. Але хто приніс ведмедя в спальню?

— Олено! — крикнув Аспірин.

Він вибіг на кухню. Увімкнув світло у вітальні. Знову зазирнув у ванну й туалет, уже чудово знаючи, що там нікого нема. Вхідні двері були замкнені. Олена не повернулася.

Ведмідь і далі сидів на тумбочці. Очі його тьмяно поблискували при світлі торшера. Аспірин усівся навпроти; ведмідь дивився пластмасово, тупо.

— Де вона? — пошепки запитав Аспірин.

Ведмідь не відповів.

— Що ти за тварюка? Ти, — Аспірин простягнув руку, — вата. Плюш. Ганчірка…

Він схопив ведмедя за передню лапу. Мишко повиснув, не намагаючись звільнитися. Аспірин, крекнувши, щосили жбурнув його об стіну. М’який удар; іграшка впала на підлогу майже беззвучно. Аспірин глянув униз і тільки тепер побачив, що на підлозі біля ліжка валяються диски, зарядник від мобілки, коробка з-під диктофона, газета — все, що лежало на тумбочці, доки там не з’явився плюшевий ведмідь. Ніби це скинули, щоб звільнити місце.

— Сука, — прошепотів Аспірин і збагнув, що ніколи більше не зможе спати.

Він їхав по місту навмання.

Четверта ранку. Світлофори мигали жовтим. Ведмідь лежав на передньому сидінні — кинути його назад Аспірин в останню мить не зважився.

Ведмідь розлігся, розкинув лапи, і в очах його відбивалися вогні.

Замкнені магазини. Опущені жалюзі. Таксівки на перехресті. Різноманітні ялинки, прикрашені гірляндами, затяжне свято. Дорога взялася льодком, і Аспірина кілька разів небезпечно заносило.

Він дістався центру. І лише тут збагнув, що їде, як із натхнення, у чітко визначеному напрямку. І навіть здогадується, що чекає його наприкінці шляху — крута темна вулиця й блокова дев’ятиповерхівка, будинок два дріб чотирнадцять.

Чому?!

Він наддав газу й одразу, побоюючись, пригальмував. На підмерзлій вулиці машина ставала некерованою. Дорога повела вниз, Аспірин котився, маневруючи, пригальмовуючи зчепленням. Спуск змінився підйомом, скажено закрутились колеса, авто забуксувало. Аспірин дав назад, розігнався і рвонув; засмерділо вихлопами. Авто повзло вгору, як муха по склу. Показалися вогні потойбіч вулиці, унизу. Аспірин перевів подих — і побачив будинок два дріб чотирнадцять.

Над входом горів тьмяний ліхтар у металевій оправі. Майже загороджуючи вхід, стояв Запорожець на продавлених колесах, давно непорушний, засипаний снігом вище даху. Світло ліхтаря падало на вивіску: гуртожиток якогось технікуму, не збагнути якого, офіційний текст ховався під написаними пізніше матірними коментарями.

Аспірин повернувся до свого авта. Підвів голову: у будинку де-не-де світилося, хтось сміявся, десь голосно грала музика. Будинок був живий — потворна сіра коробка, пародія на людське житло. Що тут потрібно Аспірину? Навіщо він приїхав?

Він замерз. Сів за кермо, увімкнув грубку (мотор не встиг охолонути), викурив цигарку. Мишко лежав, розкинувши лапи, демонстративно миролюбний.

— Якого дідька? — пошепки запитав Аспірин.

Вийшов на брудний сніг. Узяв ведмедя під пахву. Замкнув авто і поставив на сигналізацію.

Вхідні двері огидно заскрипіли. Аспірин ввійшов у вестибюль, голий і страшний, з останками древньої телефонної будки. Гола лампочка на шнурі освітлювала порожню вахтерську комірку з вибитим віконцем.

Зручніше перехопивши ведмедя, Аспірин піднявся на другий поверх. Опинився в напівтемному коридорі, між рядами однакових дерев’яних дверей. Звідкись долинала музика й голоси — люди істерично веселилися.

Що він тут робить?!

Притискаючи до себе ведмедя, він пішов по коридору — туди, де лежала на лінолеумі смужка світла з відчинених дверей.