Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
— Олена.
— Олено, ласкаво просимо, ми граємо в слівця… Олено?!
Секунда мовчання — телефонна прірва в етері. Тихий гул космосу.
— Я вирішила… сьогодні, — тихо сказав знайомий голос. — Я заберу його — і піду сама. Прощай, Олексію.
— Зачекай, — сказав він, із жахом дивлячись на мікрофон. — Зачекай, послухай…
Короткі гудки. Режисерка Юля швиденько розірвала з’єднання й махнула Аспірину рукою: мовляв, продовжуй.
— Із вами «Лапа-Радіо», — сказав Аспірин хрипко. — Ми продовжуємо… але нам треба перерватися й послухати музику. Музику! — Він злобливо зиркнув на Юлю, яка стрясала слухавкою. — Найвеселішу на світі, комфортну і дружню музику… Саме зараз!
* * *
Похмурою прямокутною трубою все так же перетікала юрба, нявкали механічні кошенята в картонних коробках, бряжчали автоматники. Аспірин поспішав, на когось наштовхувався й вибачався, заздалегідь знаючи, що Олени нема в переході. Ні єдиного звуку, який порушував би узвичаєний ритм, нічого, крім шелесту підборів, нявчання й тріскотняви; може, вона ще не грала, ще не встигла почати свою пісню?!
Біля автомата, що продає напої, не було ні душі. Аспірин зупинився (на нього налетіли ззаду), але перевести подих не встиг: у темному закутку, прихилившись до бляшаного боку автомата, стояв знайомий скрипковий футляр.
Він кинувся вперед. На вологому асфальті не залишилося слідів: якби не футляр, він би повірив, що Олена не виконала задумане. Або вибрала для вирішального концерту інше місце. Або спізнилася. Або пожартувала. Або не прийшла.
Футляр був порожній. Аспірин безпомічно озирнувся. Люди проходили мимо, ніхто й голови не повернув.
.. .Спочатку він зі скандалом проривався з етеру. Відтак застряг у заторі. Тоді покинув машину в якомусь подвір’ї й спустився в метро, а потяги йшли переповнені, Аспірин, сам не знаючи як, пропустив свою станцію… Але ж та пісня повинна звучати майже три години, він все одно устиг би!
Він крутив у руках каніфоль і уявляв, як із юрби назустріч Олениній грі раптом виходить її брат… який він? Вони беруться за руки і проходять крізь стіну… чи куди? І зараз вони там, у світі без страху і смерті, Олена виконала те, чого так прагнула, вона навіть попрощатися встигла, і він, Аспірин, може заспокоїтися і зітхнути з полегшенням…
Він закрив футляр і поставив його в куток біля автомата. Потім знову взяв у руки: йому спала на гадку моторошна асоціація. Він подумав, що цей футляр — як одяг потопельника на порожньому березі. Не наважуючись випустити з рук те останнє, що залишилося від Олени, він відійшов до аптечного кіоска.
— Доброго дня, я ді-джей Аспірин. Ви не чули, що тут трапилося?
— Та галасував хтось, — охоче відгукнулася провізорша. — Бійка була, здається. Або пікет. З будки не розбереш. Тут у нас вічно: як не цигани чи хлопці з гітарою, то якесь божевільне дівчисько на скрипці грає.
— А сьогодні? Теж грала?
— Кажу ж: не знаю. Народ штовхався дуже, шуміли, і валідол у мене майже весь вийшов.
— Коли це було?
— З півгодини тому… Розійшлися ось нещодавно. Аспірин берете, щось іще?
І протягнула упаковку таблеток.
Вертячи в руках щойно куплений аспірин, він дістався виходу, де стояли, демонстративно не дивлячись одне на одного, бабуся з насіннячком у кошику й пара молодих ментів — високий і низенький. Менти були схожі на зимових голубів — скуйовджені, вовкуваті й розгублені.
— Мужики, — швидко запитав Аспірин, — тут дівка зі скрипкою була?
Високий глянув похмуро. Маленький — із підозрою.
— Документи, — чомусь сказав високий. Аспірин витяг із внутрішньої кишені паспорт:
— Гримальський Олексій. Ді-джей Аспірин.
Менти переглянулися.
— То як, дівка зі скрипкою була?
— Прибацана дівка, — признався маленький.
— Куди вона потім поділася? Її забрали? Хто? Як вони виглядали?
— Забереш таку! — Маленький глянув убік. — Хтось її кришує конкретно. А ти їй хто?
— Я її батько, — сказав Аспірин.
-Що?!
— Я її батько. — Аспірин прокашлявся. — У мене й свідоцтво є. Вона… ну, в неї з головою не все гаразд. Куди її забрали, куди мені по неї їхати, ну скажіть!
— Пішла вона, — неприязно сказав високий.
— Куди?!
— Додому. А куди ще?
— Але ж удома її немає!
— А ти перевір, — сказав маленький. — Зараз не літо, у парку бомжувати. Замерзне, жерти захоче — і прийде. Нікуди не дінеться. Так, ану швидко збираємо шмотки!
Остання фраза стосувалася не Аспірина, а торговки шкарпетками, яка несподівано зринула по сусідству. Маленький мент виявився майже гіпнотизером — Аспірин раптом виразно побачив Олену, втомлену, замерзлу, яка переступає поріг квартири зі скрипкою під пахвою. Бо й справді — куди їй подітися?!
Він вийшов із переходу й, прихилившись плечем до мокрого дерева, набрав номер на мобілці.
Ніхто не відповідав. Довгі гудки.
* * *
— Олено!
Побачивши темні вікна, він сподівався, що вона, може, лягла спати й загасила світло. Але диван був порожній, і плед акуратно складений поверх подушки. Висихала в кутку ялинка. Стопками лежали диски на музичному центрі, на піаніно лежали ноти, здебільшого ксерокопії.
Він поклав футляр на край дивана — і оглянув усе ще раз, згадавши щось дуже важливе.
