Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

На сцені й справді хтось скрипів, марно намагаючись заглушити шум у залі.

Світлана Миколаївна першою завважила Аспірина, і очі в неї зробилися круглі, як у воротаря перед пенальті:

— Олексію Ігоровичу! Дозвольте вас привітати — в останні дні ми з Оленою, як ви знаєте, додатково займалися…

— Ходімо, — тихо сказала Олена, Аспірин радше зрозумів її, ніж почув.

— Усім величезне спасибі, — сказав він чемно, але дуже твердо. — Дитина хвора. Нам треба терміново в лікарню на процедури.

Однією рукою він підхопив Оленин футляр, що лежав на клишоногому стільці, другою взяв дівчинку за лікоть і, розрізаючи собою юрбу, рушив до дерев’яних сходинок, що вели зі сцени.

Вони проводжали його масними поглядами. Кожен у цю мить вирішив, що Олена все одно нікуди не дінеться: адреса школи відома, домашній телефон записано в журналі, і вирахувати маленького генія — елементарно. Що вони обіцятимуть їй? Конкурси у Відні, турне по Франції, золоті ріки, діамантові береги?

Розбризкуючи колесами брудний сніг, петляючи й пробуксовуючи, Аспірин від’їхав від клубу. Олена розслаблено сиділа на задньому сидінні, її обличчя відображало далеке тепле світло.

— Оленко, — сказав Аспірин, — а може, ти справді когось із них послухаєш? Ванесса Мей поруч із тобою — малявка…

Вона не відповіла. Він неправильно витлумачив її мовчання і збадьорився:

— А справді… Це ж майбутнє. Величезні зали. Щасливі люди. Афіші по всьому світу: «Олена Гримальська». ..

— І ти б на «Лапа-Радіо» завів нову рубрику: «Гаряча гримальська Оленина»…

Аспірин осікся.

— Не ображайся. — Вона сіла рівніше. — А якби тобі все це запропонували — зали, афіші, юрби шанувальників, — ти б погодився?

— В одинадцять років — погодився б точно.

— А тобі не пропонували?

Він пригальмував перед світлофором. Під колесами хлюпало, запруджена вулиця повзла зі швидкістю двадцять кілометрів на годину.

— Я ніколи не був вундеркіндом, — признався Аспірин.

— Не в тому річ…— Олена задумливо подлубалася в носі. — По-твоєму, сенс творчості — щоб хтось плескав у долоні?

— Я ні слова не сказав про сенс творчості, — холодно завважив Аспірин.

Хвилин десять обоє мовчали. Миготіли туди-сюди двірники, змивали рідкий бруд із вітрового скла.

— А я, певно, не піду більше до школи, — сказала раптом Олена. — Занадто багато виникає проблем… Як учитися, я й сама вже збагнула.

Аспірин упіймав у дзеркалі її очі — і ледь не зіткнувся із зустрічним мерседесом.

— Вітаю, — сказав Віскас. — Такий успіх! І як поживає юне дарування?

— А ти звідки знаєш? — промимрив Аспірин.

— Аякже! — Віскас привільно відкинувся на спинку стільця. — Все місто, так би мовити, гуде…

Аспірин поморщився.

— Не брешу, — запевнив Віскас. — Прикинь, у дружини моєї є приятелька, і дочка її сестри вчилася грати на скрипці в класі Світлани Миколаївни. Випустилася кілька років тому. Досі дружать. Такий от тісний світ.

Аспірин промовчав.

— Як тобі з нею? — запитав Віскас зовсім іншим, діловим тоном. — Як вона з тобою? Миритеся?

— Душа в душу, — похмуро мовив Аспірин.

— Це добре… Спробуй не дратувати її. Частіше погоджуйся. Балуй, потурай. Тривожусь я за тебе, Олексію.

— Чого б це?

— Ти повністю їй підвладний. Ведмідь, тепер ще й скрипка. Вона взагалі коли-небудь спить? Дівчинка, звісно?

— Зате ведмідь не спить ніколи. Можеш бути певен.

Віскас ощирився:

— Жартівник… А чого ж вона в школу не ходить, уже два уроки пропустила?

— Зав’язала.

Віскас насупився:

— Не зрозумів?

— Пішла в зав’язку, — люто пояснив Аспірин. — Кинула. Тепер узагалі, боюся, вона з дому не вийде.

Віскас дивився на Аспірина, як шахіст на дошку. Клуби тютюнового диму плавали між ними десятком сизих утомлених хробаків.

— Бережи себе, — сказав Віскас нарешті, і в його очах Аспірин розгледів майже справжнє співчуття.

— Олено!

Він щойно повернувся з етеру. Обліплені снігом черевики обпливали, як свічка.

— Олено… Ганчірку принеси!

Залишивши черевики в калюжі біля порога, він зазирнув на кухню. У мийці стояла одна-єдина тарілка, до денця прилипла пелюстка вареної цибулі. У ванній і туалеті було темно і порожньо, а у вітальні сидів на канапі Мишко, дивився на Аспірина пластмасовими баньками.

У Аспірина підкосилися ноги. Як вони її виманили? Якими обіцянками? Як?!

Він знесилено опустився в крісло. Порожня квартира, знезоленена, хіба не про це він так довго мріяв?

Спотикаючись, він побрів на кухню й сьорбнув коньяку. Потім сів за комп’ютер і взявся грати в «Мінера». Простенька офісна гра виявилася ефективною, як наркотик. Аспірин устиг п’ять або шість разів загинути на намальованому мінному полі, доки коньяк нарешті подіяв, і крізь туман у болючій голові проступили контури статті.

Про те, як спецслужби викрадають людей. Як викрали геніальну дівчинку-скрипачку, що стала знаменитою після єдиного виступу на єдиному концерті. Настрочивши п’ять тисяч знаків, Аспірин перевів подих: стаття виходила прісною, і він, як професіонал, не міг цього не помічати. Подумаєш, дитину викрали. Подумаєш…

Він стримався, щоб не гахнути кулаком по клавіатурі. Взяв себе в руки. Дівчинка мусить бути генієм екстрасенсорики й телекінезу, а викрадати її повинні не просто якісь спецслужби, а світова мережа глибоко законспірованих чистильників астралу… Або прибульці? Ні, прибульці — це вчорашній