Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Виходило до міри драматично, до міри зворушливо, з містикою і без криміналу. Аспірин відкинувся на спинку крісла і схопив себе двома руками за волосся.
Олена грала. По кімнаті стелилась, як туман, холодна похмура мелодія. Аспірин підвівся, випив на кухні води, відчинив двері у вітальню; Олена стояла перед розкритим піаніно, не зводячи очей із розкладених на пюпітрі нот.
Мигцем глянула на Аспірина. Він присів на стільці в кутку.
— Чого тобі? — запитала, опустивши смичок.
Вона була у спортивних штанах і в тій самій футболці з двома драконами, запраними, аж прозорими. Замість пов’язки — наліпка пластиру на маківці. Розпатлане світле волосся, короткий хвостик, схоплений гумочкою.
— Слухай, — почав він невпевнено, — зіграй мені… цю пісню. Хоч шматочок. Тільки на звичайних струнах, будь ласка, на простих!
Він улесливо посміхнувся. Олена, подумавши, взяла каніфоль із розкритого футляра. Запахло деревною смолою. Полетів білий пил. Олена водила каніфоллю по волоссю смичка, і цей процес їй відверто подобався.
Аспірин пересів на диван. Олена стала посеред кімнати, владним жестом підняла скрипку. Піднесла смичок. Прикрила очі.
Аспірин поклав руки на коліна, готуючись слухати.
— Яз середини, — нервово сказала Олена.
— Ага.
Вона заграла.
Спочатку Аспірин просто сидів, услухаючись, намагаючись збагнути, як на нього впливає мелодія. Олена виводила з пам’яті найскладніші пасажі, технічно недоступні дівчиську її літ і досвіду, іноді збивалася й фальшивила, але проживала кожну ноту так темпераментно і водночас природно, що Аспірин завмер на своєму дивані, боячись сполохати.
Якоїсь миті здалося, що він літає навколо люстри — і дивиться згори на дівчинку зі скрипкою й на самого себе. Він повірив, що саме так має діяти мелодія — на мить.
— Зачекай… це ж Моцарт!
Вона опустила скрипку. Посміхнулася, не приховуючи задоволення:
— Обманули, обманули, а признатися забули… Чого ти, невже образився? Не ображайся.
Він повернувся до себе, так і не зважившись заговорити з нею. На душі було безпомічно й порожньо. Дівчинка, що втекла з інтернату, ангел, що звалився з неба, — все переплуталося, ні в що не вірилося до кінця, одне було ясно: якщо так триватиме, він, Аспірин, збожеволіє…
Він відчинив кватирку, впустив дві чи три сніжинки, які одразу розтанули. Там, надворі, Ірина бігала навколо будинку по своїх власних закільцьованих слідах.
* * *
Коло за колом — у цьому розміреному бігові було щось від фанатичних Олениних управ. Розлітався мокрий сніг із-під кросівок.
Аспірин побіг поруч:
— Більше ста кіл я не витримаю. Сидячий спосіб життя.
Ірина повернула голову. Хотіла щось сказати, але, мабуть, вирішила зберегти подих.
— А ви займалися легкою атлетикою?
— У юності.
— Я одразу збагнув. Ощадливі рухи професіонала.
За рогом дорога вела трохи вгору. Аспірин засопів; повз автостоянку, повз автобусну зупинку, знову за ріг — і вниз. Аспірин розігнався. Ірина не змінила темпу. На наступному повороті Аспірин пригальмував, віддихався і дав Ірині себе наздогнати.
— Я щовечора бачу, як ви бігаєте.
— На жаль, не щовечора, — озвалася вона рівно. — У мене чергування.
— У мене теж робота. Та я й не став би нізащо в світі займатися бігом. Це нудно.
Вона промовчала. Вони пробігли подвір’ям, звернули, дорога пішла вгору Падав мокрий сніг, сліпив очі. Летіли бризки з-під підошов.
— У мене навіть кросівок немає, — сказав Аспірин, гепаючи черевиками.
Вони пробігли повз автостоянку, автобусну зупинку, за ріг і вниз. І знову подвір’ям; із Ірининого рота вилітали рвані хмарини пари.
Дорога повела вгору. Аспірин трохи відставав, тоді за два стрибки наздогнав Ірину, взяв за плечі й розвернув до себе.
Сніжинки блищали в неї на обличчі. В очах відображалися далекі освітлені вікна.
Він, як ведмідь, обійняв її, тонку, напружену, геть нічию. Її губи розтріснулися, ніби пустеля, він вилизував їх, як собака чужу рану.
З неба сипалось, як із розпоротої подушки. І сніг не танув.
* * *
Він прокинувся в темряві й одразу відчув, що Ірина теж не спить.
Був уже ранок. Гарчали водопровідні крани, працював ліфт. Ляснули двері під’їзду. Аспірин утягнувся під ковдру, як равлик у хатку: не хотілося ранку. Хотілося спокою.
Ірина не поворухнулася. Він знайшов у темряві її плече, вкрите гусячою шкірою.
— Тобі холодно?
— Ні… Час уставати.
— Не час, — пробурмотів Аспірин.
Ірина відсторонилася. У темряві вибралася з-під ковдри, вислизнула з кімнати, він устиг побачити її силует на тлі дверей. Тоді двері зачинилися.
Він прокинувся остаточно.
* * *
— Доброго ранку, — сказала жінка років сорока, висока, одного з Аспірином зросту — Я лікар.
На ній був формений костюм з емблемою на грудях. Аспірин ніколи не повірив би, що лікарям із районної поліклініки видають такі прикиди.
— А ти Олена Гримальська? — Жінка професійно ощирилася. — Здрастуй.
Олена грала гаму, і швидкий погляд поверх смичка, який вона кинула на формену жінку, не віщував нічого доброго. Жінка хотіла було підійти — але, зробивши крихітний крочок, передумала й усілася в кріслі навпроти, вдаючи, ніби уважно слухає Оленині
