Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— З інтернату вона зникла на канікули наприкінці травня, — серйозно продовжував Віскас. — І першого вересня не знайшлася. Бабуня — не в курсі. Яка з неї користь? У тебе дівка з’явилася — коли ти казав?

— У серпні. Тринадцятого числа.

— Ага. Отже, два з половиною місяці її десь носило. Влітку безпритульщина гуляє.

— Вітю, вона прийшла в новій футболці й дуже чистих шкарпеточках. У неї взагалі пунктик щодо акуратності. Яка безпритульщина?

Віскас випустив струмінь смердючого диму — точнісінько як невеличкий хімічний завод.

— Який гіпноз?! — Аспірин говорив голосніше, ніж хотів, і добре, що в кафе було порожньо. — Собаку хто розірвав навпіл? Чи собаку настільки загіпнотизували, що він сам тріснув?

— Не собаку, а тебе, — тихо сказав Віскас. — Ти бачив, що його розірвали. А насправді його, може, просто забрали ті малолітні ідіоти. Зрозуміли, що справи кепські, — Шарик, іди сюди, чи як його там.

— Абель, — сказав Аспірин.

— Що?

— Собаку звали Абель. Я запам’ятав.

— Молодець. — Віскас посміхнувся. — А знаєш, я у тебе в боргу. Коли ти мене покликав — тоді, уперше — я ж повірив їй, а не тобі. Хоча тебе я давно знаю, а її, шмаркачку, вперше бачив. Хай їй чорт, як вона все обставила!

— А хто порізав тих крадіїв у мене вдома? Я на власні очі…

— їм навіяли, що на них напало чудовисько. Може, вони, захищаючись, один одного порізали. А може… Ти знаєш, що коли прикласти праску — опік буде, хоча праска й холодна? Ти знаєш, як у людей після таких сеансів рубці розсмоктувалися, сиве волосся знову чорніло, — чув про таке?

Аспірин схопився за голову. Перед очима хитнулися шматки розпиляного ланцюга наручників.

— Ой, блін, — сказав Віскас. — Ти так і ходиш?

— А юрбі щось навіяти за мить, привернути увагу… цілій юрбі народу… В переході, де нікому ні до кого… І то так, що аж пристойна жінка у бійку кинулася?

— Коли? — Віскас насупився.

Аспірин розповів. Віскас закурив нову цигарку, скрушно похитав головою.

— Ото чудить дівка! їй стадіони збирати — мало буде. Ти бачив, Олексію, повні стадіони сомнамбул? Я бачив.

— Чому я щасливчик? — глухо запитав Аспірин.

— Бо справу проти тебе закрили.

— Так? Отже, була справа?!

— Аякже, — добросердно усміхнувся Віскас. — Ухиляння від сплати податків в особливо великих розмірах, убивство з необережності, ще щось… Я тут ні до чого, ти не дивися так. Я, навпаки, зробив усе, щоб тебе відмазати.

— Убивство з необережності?!

— Я ж кажу — закрили.

Аспірин мовчав, намагаючись осмислити його слова.

— А може, й на краще, — задумливо припустив Віскас. — Спровокували її нарешті виявити себе при свідках. Так, щоб на всю котушку. Щоб ясно було, звідки ноги ростуть.

— Напад страху, — пошепки сказав Аспірин. — Буквально… шок.

Віскас кивнув:

— Ходяча психотропна зброя, ось що таке твоя Олена. І, розумієш, хтось же її натаскав за той час, за ті кілька місяців, коли вона з інтернату змилася, а до тебе ще не прийшла. Найімовірніше, той дивак, про якого ти писав у газеті, що «дзеркало інеєм узялося».

Аспірину раптом стало соромно. За ту безглузду статейку-лист.

— Коли вона наступного разу піде в перехід грати? — по-діловому запитав Віскас.

— Не знаю.

— Ось що, Олексію. Як побачиш, що вона кудись зібралася без ведмедя, зателефонуй мені.

— Навіщо? І… зачекай, а чому без ведмедя? Хіба ти все-таки віриш, що ведмедик — монстр?

— Вона вірить, от у чому вся справа. Не можна підставлятися. Від навіяння такої сили важко вберегтися, якщо навіть психічно здорових мужиків пробирає, як кошенят.

— А якби не пробрало? — запитав Аспірин. — Якби вони мене… Куди б, до речі, повезли?

— Годі вже… — Віскас затягнувся. — Проїхали.

Аспірин опустив голову. Віскасова добросердість не радувала його, а інформація про моментально заведену й блискавично закриту справу не викликала довіри. Блеф? Казка?

— Вона придумала собі казку, — пробурмотів Віскас. — Про світ, із якого вона нібито прийшла, про брата, якого їй нібито треба врятувати. Ну от хочеться малявці, щоб у неї був брат. Треба її до психіатра хорошого, і, звичайно, цей інтернат у Первомайську — така, прости Господи, діра…

— Зачекай, — сказав Аспірин. — Я так і не зрозумів, вона мені дочка чи ні?

Дощ перестав.

Аспірин ішов дворами, ледь волочачи ноги.

Ось ця арка. Розмальовані недолітками стіни. Ось тут стояла новоявлена Олена Олексіївна… Ось тут її поставили. На шляху Аспірина, який завжди йде від гаража однією й тією ж дорогою.

Вірніше, ходив — до подій із собакою.

Він минав арку, затамувавши подих, — жахливо смерділо сечею. Вийшов у наступний двір. Сміттєвий бак стояв там, де й тоді, на ньому облізлою статуєю сидів кіт.

Аспірин пройшов далі — до дитячого майданчика. Тепер тут нікого не було, посеред розкислої пісочниці стояла калюжа, до лавки прилип мокрий листок рекламної газети.

Аспірин уповільнив крок і зупинився. А чого він, власне, сподівався? Що вони сидять тут і чекають допиту?

Двірничка, пристаркувата виснажена жінка з фарбованим хною волоссям, згрібала гниле листя залізним віялом на довгій ручці.

— Скажіть, будь ласка…

Жінка обернулася.

— У цьому дворі в когось є бультер’єр?

— А що, знову покусали? — охоче озвалася жінка. — Тут у нас завжди… По двадцять собак в одному під’їзді, а бультер’єрів три або чотири. Ось і дитину минулого місяця покусали… Сволота. Що хочуть,