Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Собаку то відвезуть у село, то привезуть, а ментам кажуть, що здохла.

Жінка говорила й говорила. Листя під її залізною мітлою здавалося шоколадним.

— Якщо покусали, одразу в міліцію йдіть. Я їй кажу — а вона тільки вилає, і все.

— Спасибі, — сказав Аспірин і побрів до виходу.

За його спиною ляснули двері під’їзду.

— Абель, стояти! — пролунав на все подвір’я знайомий голос.

Повз Аспірина, не звертаючи на нього уваги, пронеслася до сміттєвого бака тварюка, схожа на фаршировану бліду панчоху. Кіт, що сидів на краєчку бака, зник, ніби його й не було.

Розчинився.

— Що трапилося? — запитала Олена.

Перед його приходом вона займалася. На тонкій шиї висіла звична вже подушечка.

— Та так, нічого…

— На тебе напали? Погрожували?

— Ні.

— Наручники зняв усе-таки?

Він глянув на свої руки. У кишені Віскаса цілком випадково виявився підхожий ключ. Мабуть, він завжди його з собою носить.

«Їй потрібен гарний лікар, — умовляв Віскас. — Твоя вона дочка чи не твоя, ти ж не можеш покинути її ось так, лишити все, як є? їй потрібен лікар, вона розслабиться і сама розповість, хто й навіщо її до тебе підіслав. А може, її й не підсилав ніхто, а мати їй розповідала, є, мовляв, у тебе батько, Гримальський Олексій Ігорович, а такого Гримальського в адресній книзі знайти — що може бути простіше. Вона ж самотня, сирота, власне кажучи, та ще й з вадами. Ні, вона талановита, просто феноменальна дівуля, але що з того, якщо вона навіть учитися не хоче? І зі скрипкою нічого не вийде: за тиждень вона вирішить, що брата треба визволяти якось інакше, мантри співати, приміром. Ні-і, Олексію, нею мусить зайнятися фахівець…»

Діра у світоустрої затягувалася. Її зашивали — нехай грубо, білими нитками, але краще потворний шов, ніж порожнеча без дна. Він, Аспірин, не божевільний.

«Я згадав! — закричав раптом він, коли вони з Віскасом стримано прощалися. — Вона напророчила смерть одного… незнайомого, власне кажучи, чоловіка, вона напророчила його смерть заздалегідь!

І він розповів про загибель колишнього, вірніше, невдатного Ірининого чоловіка.

«Ну, — Віскас закивав із мудрим виглядом, — я ж кажу, що вона — феномен. Щось таке відчула — і маєш тобі. Може, він із цією жінкою полаявся, знервувався, сів за кермо, хотів померти. А може, і справді є якісь ушкодження аури, які бачить потужний екстрасенс».

«Що ти говориш! — сказав тоді вражений Аспірин. — Якщо ти віриш в ауру з ушкодженнями, чому б не повірити в те, що Олена — пропащий ангел, і прийшла до нас на грішну землю, щоб урятувати іншого ангела, свого брата?»

«Ну ти й порівняв, — здивувався Віскас. — Екстрасенсів, знаєш, у спеціальних інститутах вивчають. А ці всі ангели й чорти — мракобісся. Ти в клуб сьогодні прийдеш?»

І вони з Віскасом розсталися.

Тепер він стояв перед Оленою й розглядав свої зап’ястя із синцями від наручників. Від куражу й веселощів, сміливості й здорового пофіґізму, з якими він уранці вийшов із дому, не залишилося й сліду.

— Щось усе-таки трапилося, — тихо сказала Олена.

— Знаєш, дай мені спокій…

Він пішов на кухню, але коньяку в навісній шафці більше не залишилося.

Олена грала гаму. Повільно. Вкрадливо. Ніби пробуючи кожен звук на смак, ніби дивлячись крізь кругленькі ноти, як дивляться на сонце крізь кольорові скельця.

Аспірин заварив собі чаю. Невже й це, що зараз відбувається, — гіпноз?

Він увійшов до кімнати.

— Послухай…

Вона опустила скрипку.

— Ти бувала коли-небудь у первомайському інтернаті? Для дітей із вадами розвитку?

Вона ледве зрушила брови:

— Знаєш… може, й бувала. Я вже так довго в цьому світі… у мене починає відростати історія. Корені. Шлейф.

Він сів на бильце крісла. Олена дивилася серйозно й спокійно.

— А те, що ти моя дочка, це теж шлейф?

— Таж мушу я бути чиєюсь дочкою. — Вона посміхнулася. — Ти не тривожся. Коли я знайду нарешті брата і заберу його звідси, мої тутешні корені бліднутимуть, розсмокчуться, доки не зникнуть зовсім. Як шви, — вона торкнулася маківки. — І тоді ти й далі будеш певен, що в тебе немає — і ніколи не було — ніякої дочки.

Бинт у неї на голові трохи потемнів, але все ж залишався досить чистим.

— Ходімо в поліклініку. — Аспірин підвівся.

— Навіщо?

— У травмопункті сказали, що треба хірургу показати за кілька днів. І, певно, бинт зняти. Мазь там, ще щось… Ходімо-ходімо!

Лікар у поліклініці сказав, що на Олені гоїться, як на собаці. І настирливо попередив, що на дитину треба завести картку, а для цього заповнити обхідний лист. «Де щеплення? Де взагалі всі медичні документи? Таке враження, що дівчинка з місяця впала!»

— Будемо заповнювати обхідний?

— Шкода часу, — байдуже озвалася Олена. Лікарі не вселяли їй ні найменшого трепету. Аспірин, на відміну від неї, пам’ятав свій дитячий страх перед білими халатами й досі, якщо чесно, волів радше перетерпіти біль, ніж ходити «в поліклініку на досліди».

— Як ти почуваєшся узагалі?

— Нормально.

Вони поверталися додому. Була шоста година вечора, час збиратися в «Куклабак», але згадка про сьогоднішню роботу викликала в Аспірина