Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Алло. Добрий вечір. На жаль, його немає вдома. Він у відрядженні. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення.

— А це хто? — узявши слухавку в Олени з рук, Аспірин відімкнув дзвінок.

— Редактор часопису «Люлі-леді».

Аспірин геть забув про замовлену статейку, за яку вже одержав аванс. Бездумно витягнувши з шафи костюм на плічках, кинув його поверх розкритої валізи і сів поруч на край ліжка.

Оленині вправи відновилися. Аспірин подумав, що безкінечні етюди й гами, які колись дратували його, тепер майже заспокоюють. Доки вона грає, у нього краще працюють мізки. Може, звичка?

Треба було збирати валізу і думати про завтрашній день, але Аспірин, у якого з кожною секундою все дужче прояснялося в голові, сидів, опустивши плечі, й згадував Олю, однокласницю, з якою вони цілувалися в шкільній підсобці. Оля зараз в Америці, і в неї все гаразд.

І в Аспірина все гаразд. За винятком того, що він мерзотник і боягуз, життя його пішло шкереберть, і невідомо, чим криза закінчиться. Ні, батьки його не покинуть — натикають носом у калюжу, як цуценя, що нашкодило, та й прилаштують де-небудь, добре хоч англійська в Аспірина завжди була окей…

Він узяв зі столу приладдя для гоління у шкіряному футлярі — подарунок батька на день народження — і поклав у валізу поверх костюма. І в цей момент вирішив раптом не їхати в Лондон. От просто не їхати, і все.

Хіба він винен у чомусь? Хіба він заборгував комусь грошей? Хіба він із кимось сварився? І хто такий Віскас, щоб залякувати ді-джея Аспірина, людину відому й улюбленця тисяч людей?

Він нікуди не поїде!

Звалилася з плечей важка ноша. Аспірин уявив, як зміняться Оленині очі, коли він повідомить про своє рішення. І він підвівся, щоб піти й порадувати її, але в цей час гримнув дверний дзвінок, і Аспірин покрився мурашками з голови до п’ят.

Може, це Ірина? Або консьєржка тьотя Світлана? Або листоноша?

Чому не полетів сьогодні, адже він міг, міг! Була в мишоловці щілинка — не вислизнув, затримався, загальмував!

Олена грала. У двері подзвонили знову — довго й вимогливо.

Аспірин підвівся. Вийшов у передпокій. Глянув у вічко.

Перед ним, майже закриваючи передпокій, зависло чиєсь розгорнуте посвідчення.

— Тримай ведмедя! — придушено прошептав Аспірин. — Тримай… Скажи йому — фу! Не можна!

Скрипка у вітальні замовкла.

Увійшло чоловік десять — у бронежилетах і чорних масках, ніби Аспірин був не ді-джеєм, а принаймні втікачем-олігархом. Про жодних понятих і не згадували — мабуть, від часів фільму «Слідство ведуть знавці», який Аспірин так любив у ранньому дитинстві, процедура затримання бандитів дещо змінилася.

— Гримальський? Ви затримані.

— На якій підставі?

— Вам пояснять.

На зап’ястях клацнули наручники.

У квартирі запахло чужим потом і куривом. Люди з автоматами розбрелися, заполонюючи все, ніби хотіли зайняти тут кругову оборону. Власник корочки, єдиний у цій компанії, хто не ховав лице під маскою, зупинився над розкритою валізою.

— Далеко зібралися, Олексію Ігоровичу?

Зачинилися двері. Аспірин не міг зрозуміти, скільки хвилин минуло з початку операції: три? Тридцять?

— Олено! — покликав він хрипко. — Тримай…

Мишко сидів на дивані, дивився на зайд пластмасовими очицями і не чинив спроби опору. Ні найменшої. Сумирна пухнаста іграшка.

Поруч із Мишком сиділа, схиливши перев’язану голову, Олена. Не звертала ні найменшої уваги на страхи довкола. Аспірин не одразу зрозумів, чим вона зайнята: Олена перемінювала на скрипці струни.

Вона вирішила чарівною піснею повести чорних морданів у країну добра й любові? Саме зараз?

— Олено, зателефонуй Ірині… Потім… Нехай вона… — Голос у нього зривався.

Олена жодним чином не виказувала, що чує його. Вона ніяк не могла проштовхнути струну в дірку на кілочку.

— Ходімо, Гримальський. Вдягайте куртку.

— Зачекайте! Тут хвора дитина, я мушу…

Його ткнули в живіт кісточками пальців — несильно. Аспірин завмер від болю й склався вдвоє; його потягнули до дверей, він бачив плитку підлоги у власному передпокої — домашню, знайому плитку, частину нормального життя, яке було так бездарно просаджене і, можливо, загублене назавжди.

— Ви не маєте права! — прошипів він, ледве дихаючи.

Олена настроювала скрипку Аспірин добре знав цей звук — він багато разів чув його ще в дитинстві. Коли батьки водили його на «Лебедине», і перед початком балету в оркестровій ямі…

Він схопився скованими руками за одвірок:

— Зачекайте!

Його вдарили по пальцях, і в цю мить зазвучала мелодія.

Це була зовсім інша музика, не та, яку Аспірин чув у переході. Не голосна, не потужна, підкреслено стримана, зловісна; Аспірин сповз на підлогу, але ніхто більше не став його бити.

Пальці, які тримали його за комір сорочки, розтиснулися.

Не перестаючи грати, Олена вийшла з кімнати в передпокій. Аспірин побачив її обличчя: звужені люті очі. Міцно стиснуті губи. Дві яскраві нервові плями на білих щоках.

Його накрила хвиля тваринного жаху. Він закричав, як заєць, рвонувся і, не звертаючи ні на що уваги, кинувся до себе в кімнату, у сховище, під ліжко.

І стало темно.

— Олексію?

Аспірин піднявся на ліктях. Руки в нього були сковані наручниками, він лежав під ліжком у дальньому кутку.

— Олексію? Як ти?