Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Ти гадаєш, у тому переході все місто тусується? А якби й так… Тобі з ранку до ночі доведеться грати цю пісню, щоб він почув!

— Ні. Якщо я зіграю — один раз, але тільки без помилок — він з’явиться, де б не був.

Аспірин умився з кухонного крана. Раптом завмер, вражений.

— А скільки триває ця пісня? Якщо її грати від початку до кінця?

Олена мовчала.

— Скільки? — запитав Аспірин і сам себе не почув.

— Сто сімдесят три хвилини, якщо в швидкому темпі, — понуро сказала Олена. — Я ж кажу, Олексію, мені ще вчитися і вчитися, а ти… «Скільки можна пиляти свою скрипку…»

— Вибач, — пробурмотів Аспірин.

— Доброго вечора, — сказала сусідка Ірина. Очевидно, вона щойно прийшла з вулиці: на ній був теплий спортивний костюм і тапочки. У кутку в передпокої стояли брудні мокрі кросівки.

— Пробачте, — почав Аспірин. — Це вже стало доброю традицією… вірніше, поганою традицією, але Олені потрібен анальгін, а в мене знову немає.

Ірина зітхнула. Хотіла сказати, певно, як це безвідповідально: виховувати дитину й не мати в аптечці елементарних ліків. Не сказала, спасибі їй, просто пройшла на кухню і за хвилину повернулася з аптечною упаковкою.

— Спасибі, — сердечно подякував Аспірин. — Я поверну, слово честі. І в себе заведу. Просто так сталося зненацька…

— А що з Оленою?

— Голову розбили.

— Як?!

Аспірин зам’явся.

— Ну, знаєте… діти, буває. Ми вже були в лікаря, струсу немає, так що…

— Олена дуже своєрідна дитина, — пробурмотіла Ірина.

— Ви теж завважили?

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі.

— А як ви? — ніяково запитав Аспірин. — Як… життя?

— Так собі. Звичайно. Працюю.

— Бігаєте? — Аспірин кивнув на кросівки.

— Так, — відсторонено сказала Ірина. — Треба, знаєте, бути у формі. Бігаю. А ви йдіть до Олени, треба ж дати їй ліки.

— Йду. — Аспірин відступив за двері. — Дякую. Ви, це… телефонуйте, коли що…

— Коли що? — перепитала вона глумливо.

— Просто так, — повторив Аспірин. — Телефонуйте.

Олена змотувала струни. Дві вже лежали в пакетику, третя звивалася в Олениних пальцях. Четверта, на оголеній скрипці, чекала своєї черги.

— Ось. — Він простягнув таблетку і склянку води.

Олена випила.

— Як вона там? — запитала, згортаючи струну.

— Ірина? Бігає.

— Це погано.

— Це добре, — непевно заперечив Аспірин. — Здоров’я, форма…

— О десятій годині вечора? У темноті, в дощ?

— А ти звідки знаєш, що в темноті і в дощ? — Аспірин більше не мав сил дивуватися.

— Я бачила вчора. — Олена повернула кілочок, вивільняючи останню, четверту, струну. — І позавчора. Вона бігає по вечорах навколо будинку.

— Може, в інший час їй ніколи…

— Ні. Просто їй особливо зле по вечорах, — відрізала Олена.

У понеділок йому дали візу.

Він сунув паспорт у нагрудну кишеню і вийшов на вулицю, де падав із неба вже не дощ, а перший біленький мокрий сніг. Далі все було просто — встигнути на рейс. Чи принаймні взяти квиток на завтра.

По дорозі додому він напружено роздумував: просити Ірину доглядати за Оленою? Чи не просити? Зрозуміло, сусідка зажадає пояснень: як він, батько, може залишати одинадцятирічну дочку саму?!

Ні, мабуть, краще не зв’язуватися. Коли що — Олена сама зателефонує їй і попросить про допомогу. Ірина не відмовить.

Від цієї думки йому полегшало: до певної міри Ірина для Олени навіть надійніша, ніж він, Аспірин. Його вічно не буває вдома, він зовсім не розуміється на дівочому одязі, звичках, у нього навіть елементарних ліків у домі немає. Він залишить їй грошей, вона дівчинка хазяйновита…

А якщо загубить ключі?

Раніше ж ніколи не губила…

А якщо прорве кран?

Ну, прорве то й прорве. Олена викличе слюсаря. А він, Аспірин, телефонуватиме іноді — запитуватиме, як справи. Зрештою, є Ірина, вона живе сама, чому б їй не подбати про таку ж самотню дівчинку?

Рана на голові… Олена каже— дурниці, вона вперта, як осел, і горда, як гранітний пам’ятник. Але хіба Аспірин — фельдшер? Він і сам у такій ситуації не знав би, як лікуватися. Чим він може допомогти їй? От якби Ірина…

Вітаючись із консьєржем Васею, Аспірин уже точно знав, що полетить не сьогодні, а завтра. Зранку відбарабанить етер. А від «Куклабаку» відмажеться. Нехай Віскас кусає лікті.

Хоча — навіщо кусати лікті, якщо можна прийти в спорожнілий дім і взяти Олену з Мишком? Смішно навіть сказати, спецоперація: захоплення дівчинки і плюшевого ведмедя…

Десяток пошматованих трупів — і все. Іграшкового звіра буде нейтралізовано.

А хто стане шукати Олену, якщо вона раптом пропаде? Ніхто. Скажуть, поїхала до матері в Первомайськ.

Що за маячня. Навіщо їм дитина? Що вони робитимуть з дитиною? Хто і заради чого візьме на совість такий гріх? Коли Мишко перетвориться на пошматовану грудку вати…

Він струсив головою. Розвинута уява — для сучасної людини серйозна незручність.

Удома нікого не було: у понеділок Олена ходила на заняття, і така дрібниця, як розсічена шкіра на маківці, не могла її, звичайно, зупинити. Не знімаючи плаща