Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— А… — Олена ледь посміхнулася. — Дурниці.

Вони сиділи на кухні. Розкритий скрипковий футляр лежав між ними — на вільному стільці. Аспірин придивився: струни в скрипки були… На перший погляд, звичайні струни. Металеві. З тьмяним срібним блиском.

— Так, — сказала Олена й заплющила очі. — Я поставила його струни. Я боялася… одним словом, у мене трішечки вийшло.

— Вийшло? — перепитав Аспірин із гірким сарказмом.

— Ти ж чув, — тихо відповіла Олена.

Аспірина пересмикнуло.

— Що це було?

— Його пісня. Перші кілька тактів.

— А ця божевільна тітка…

— Вона не божевільна. Її пройняло.

— По-моєму, там усіх пройняло, — помовчавши, припустив Аспірин.

Олена кивнула.

— Розумієш, ця пісня, якщо її правильно зіграти, вона… як світло для сліпого. І всі сліпі раптом розуміють, що ніколи не бачили світла — і не побачать, і найстрашніше, що ніхто в цьому не винен, а тільки вони самі. Це для них гидотно, бридко, вони ненавидять це — чуже, шкідливе… Та жінка, вона… їй це, може, фізично боляче й неприємно — розуміти, що могла б, могла, але не захотіла, або побоялася, або духу забракло… Розумієш?

— Ні.

— Ця пісня досконала, — тихо сказала Олена. — Звучить у світі, де досконалості немає.

Цокав годинник. Було доволі пізно; десь у клубі нервувала й сердилася Женця, із якою Аспірин мав сьогодні зустрітися. Телефонувала йому додому і на мобільний — а він відключив усі телефони, «абонент недоступний», ось так.

— За це вона тебе уперіщила по макітрі? За досконалість?

— Вона хотіла, щоб я заткнулася.

— Могла як-небудь інакше…

— Не могла. Вона сама зараз не розуміє, що на неї найшло. Хвилюється.

— Ага. Пожалій її.

— А чого її жаліти? Вона вже завтра вирішить, що так і слід. Вона дуже втомлюється на роботі, аврал, нерви, екологія, слабке здоров’я, а тут ці, понаїхали тут, жебраки, голозаді, антисанітарія, вдають із себе…

Олена говорила на одному подиху, ледь усміхалася, але Аспірину раптом стало страшно.

— Звідки ти знаєш? Звідкіля ти — усе це — знаєш?!

Вона посміхнулася ширше. Нічого не відповіла.

Аспірин спробував пригадати почуття, що охопило його при звуках Олениної скрипки. Мабуть, це був усе-таки страх. Секундний… ніби приснилося провалля. Але огиди, як у тієї жінки, ненависті, що затьмарює розум, не було й близько. Цікаво, що було б, якби Олена грала далі?

— Може, налити тобі коньяку?

Олена заперечливо покрутила головою:

— Мені не можна. Запропонуй Мишкові меду.

Аспірин поморщився, хотів щось сказати — і раптом осікся.

— А ти наперед знала, що тебе битимуть?

— Чому ти так вирішив?

— Ти не взяла Мишка!

Олена зітхнула.

— Ні, я не знала, чесно кажучи, що так буде. Я гадала, може, хтось лаятиме чи за руку схопить… А Мишко — йому ж не поясниш.

Вона обережно торкнулася рукою забинтованої маківки.

— Болить?

— Відходить анестезія. Нічого.

— Треба анальгіну. Або ще чогось. Як же ти будеш спати?

— Мені треба ще багато займатися. — Вона ніби його не чула. — Руки… як дерев’яні. Але якщо бодай два такти зіграла правильно…

— Зачекай. — Аспірин перестав копатися в порожній аптечці. — А якщо ти… тобто коли ти все зіграєш правильно, що буде? Усі, хто тебе почує, накинуться на тебе і битимуть ногами, парасолями, арматурою, чи як?

Вона посміхнулася:

— А ти майстер фантазувати.

— Якщо від двох тактів на тебе накинулася ця тітка!

— Не пощастило. — Олена потерла щоку. — Нічого, Олексію. Мені головне — навчитися добре грати. Мені головне — зіграти пісню від початку до кінця і жодного разу не збитися.

Аспірин сів перед нею — і знову підвівся.

— Послухай, а немає іншого способу знайти твого брата? Якщо людина береться з нізвідки, як… як ти, наприклад, — це ж помітно? Може, пошукати якісь хроніки, бодай хоч переглянути газети тих місяців — про надзвичайні випадки. Може, він у лікарню потрапив або… у божевільню, скажімо. Або в дитячий притулок. Ти ж говорила, що він може бути якого завгодно віку? Може, він узагалі немовля, може, знайда, і чому б не спробувати пошукати його іншим способом, без цих твоїх… струн?

— Це не мої струни.

— Добре. Це його струни. До речі, я не розумію, чому він так легко знайшов тут тебе — а брата знайти не може?

Олена знову торкнулася рукою маківки. Від болю стиснула губи.

— Я тобі все розповіла, Олексію. Все чесно. Просто ти не все розумієш. Мій брат… він, може, тут старенький уже, і не взявся він нізвідки, а прожив життя й пам’ятає. І діти в нього, онуки, дружина — все пам’ятають. Він пам’ятає ще війну… як у підвалі ховалися від бомб… усе пам’ятає, крім того, хто він насправді і навіщо потрапив у цей світ. Не допоможуть твої газетні хроніки.

Невже це правда, подумав Аспірин. Невже я сиджу на власній кухні й ось так, запросто, розмовляю з Оленою про цей світ, про той світ, про переходи туди-сюди й часові парадокси, які при цьому виникають?

— Я сходжу по анальгін, — сказав він приречено.

— Він пригадає себе, коли почує пісню, — сказала Олена, думаючи про своє.

— Почує? А якщо його не буде поруч? Якщо він за тисячі кілометрів?

— Він тут. — Олена перестала посміхатися. — Я пішла тією ж дорогою. Він