Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Він провчився в музикалці чотири роки: три класи плюс нулівка. Далі справа загальмувалася: як батьки не умовляли, Олексій кістьми лягав за право бути вільним. Іноді, коли мав охоту, сідав до інструмента і підбирав мелодії, а за рік його взяли в шкільний ансамбль, чомусь барабанщиком. І так усе почалося…

Він узяв один по одному кілька акордів, неживих і бляклих. Якби в нього була така ж сила волі, як в Олени, — чи зміг би він стати музикантом?

Можливо, що й зміг би. Тільки навіщо?

Він спробував відновити п’єску, що з дитинства засіла у нього в голові: «У садку». Він не пам’ятав ні автора, ні нот. М’язова пам’ять видобула з інструмента декілька веселеньких тактів, Аспірин посоромився того, як вульгарно вони звучать, і прибрав руки з клавіатури.

А може, він, Олексій Гримальський, і є Оленин загублений брат? Який забув себе і забив на творчість, такий от балуваний, несподіваний братик?

Він не стримався й засміявся.

Повернувся у шпарині ключ. Увійшла Олена — в руках футляр зі скрипкою й нотною папкою, за спиною ранець із ведмедем, з-під шапочки визирає край бинта, обличчя бліде, погляд упертий. Завважила Аспірина перед фортепіано. Здивувалася.

— Ти чого?

— Привіт, — сказав Аспірин.

— Привіт… Дали тобі візу?

— Ага.

— Вітаю, — мовила Олена після коротенької паузи й почала роздягатися в передпокої.

— Олено… — Він засміявся.

— Що? — Вона зупинилася в дверях.

— А я можу бути твоїм братом?

— Міг би. Як і будь-хто інший. — Вона відповіла одразу ж, без паузи, без найменшого подиву. — Я про це думала.

— То, може, це я і є? І ми з тобою, взявшись за руки, тепер підемо в прекрасну далечінь?

— Навряд чи. — Олена повісила папку на ручку дверей. — Коли ти летиш?

— Завтра. Почекай, ти сказала — міг би? А тепер не можу?

— А тепер я дещо зіставила, — Олена говорила підкреслено сухо, по-дорослому, — і зрозуміла, що ні. Це не ти.

— Я настільки не схожий на пропащого ангела?

— Геть не схожий. — Олена взула капці. — І я тобі сто разів казала, що мій брат — не пропащий ангел.

— Шкода, — сказав Аспірин.

Олена увійшла до кімнати й очікувально всілася на дивані. Аспірин, зітхнувши, підвівся і поплентався на кухню.

День, і без того короткий, губився в сірій імлі. Сніг не передбачався — дощ сіявся і сіявся з неба сірими павутинними ниточками. На розі загорівся ліхтар, і краплі на мить спалахнули, пролітаючи крізь перевернутий німб його розсіяного світла.

Аспірин глянув униз.

Повз ліхтар пробігла, розсікаючи калюжі кросівками, жінка в спортивній куртці з насунутим на лоба капюшоном. Розмірено ступаючи, не кваплячись і не збавляючи темпу, вона почалапала асфальтовою доріжкою й завернула за ріг будинку, тільки Аспірин її й бачив.

Він пригадав Оленині слова: «Просто їй особливо зле по вечорах». Але зараз був іще день, година четверта, не далі. З кімнати доносилась упевнена, жорстка, немов механічна, гама.

— Цього вистачить місяців на три, — сказала Олена, старанно перелічивши гроші.

— Якщо постаратися, — сказав Аспірин, неприємно вражений, — то й за день витратити можна. Хіба ні?

— А рахунки сплачувати? — Олена склала купюри купкою. — За квартиру щомісяця, за телефон, за світло… Я можу, звичайно, свічок купити, але холодильник — він же все одно енергію споживає?

— Яка ти практична, — пробурмотів Аспірин. — І звідки це в тебе тільки береться? Якщо ти прийшла з іншого світу, ти маєш літати в хмарах!

Олена посміхнулася. Аспірин чудово знав цю її посмішку — жовчну, дорослу, неприємну.

— У мене немає більше готівки, — сказав він, стримавшись. — Я тобі потім… вишлю.

— А одержувати я буду в банку за свідоцтвом про народження, так?

— То не плати за квартиру! — вибухнув Аспірин. — Нехай відключають телефон — навіщо тобі?

Був вечір, восьма з копійками. Гуділа водопровідна труба в сусідів. Довкола будинку бігала, насунувши на лице мокрий капюшон, Ірина — інколи вона заходила відпочити, а тоді знову поверталася і тюпала далі, Аспірина вражала її витривалість — він упав би знесилено вже після п’ятого кола.

На дні маленької валізи лежали непочаті, скріплені етикеткою шкарпетки. Аспірин блукав по квартирі, перекладаючи речі з місця на місце, не знаходив потрібного, а знайшовши, одразу знову губив. Олена грала гами: п’яту годину поспіль, жорстко, м’яко, вкрадливо, люто. Страшна сила, що жила в цій кволій на вигляд дівчинці, лякала Аспірина — і все більше заворожувала.

Задзвонив телефон. Аспірин здригнувся.

— Олено! Візьми! Скажи, що мене нема, я у відрядженні!

Гама обірвалася.

— Алло. Добрий вечір. Ні, його немає, він у відрядженні. Не знаю. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення.

— Хто це був? — запитав Аспірин, переводячи подих.

— Євгенія. — Олена знову взялася за скрипку.

Забібікала мобілка. Аспірин витяг її з кишені плаща і, ковзнувши поглядом по Женциному номеру, натиснув відмову.

— Якщо ти не хочеш ні з ким говорити, вимкни, будь ласка, телефон, — сказала Олена. — Мені заважає.

Аспірин узяв слухавку, щоб виконати Оленине прохання, — слухавка вибухнула дзвінком у нього в руках. Він відчув себе сапером-невдахою.

— Візьми… будь ласка!

Олена звела очі до стелі, але сперечатися не стала.