Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

На наступній зупинці вагон заповнився людьми майже ущерть. Аспірину довелося стояти на пальчиках, щоб не випустити Олену з поля зору. Вона й далі стояла, зіщулившись, дивлячись перед себе — нервувала. Їй теж було не по собі. Двері вагона знову відчинилися, завертівся людський вир, і Аспірин ледь не проґавив її.

Олена рвучко кинулася до виходу. Аспірин — за нею. Роздратовано, по-бабськи лайнулася дівиця на шпильках. Аспірин притримав двері, що вже з’їжджалися, й вистрибнув на перон — Олену відносило в юрбі.

То вповільнюючи крок, то лавіруючи серед перехожих, Аспірин нагнав її й пішов назирці за десяток кроків за її спиною. Олені досить було озирнутися, щоб виявити стеження, але вона не озиралася.

Так вони вийшли з метро й опинились у величезному підземному переході. Олена крокувала все менш рішуче. Аспірин був майже певен, що вона роздумає й поверне назад, але Олена струсила головою, ніби наказуючи собі забути про малодушність, і рушила далі підземною кишкою — повз аптечний кіоск, повз вхід у закусочну, повз щокатого хлопця, що торгував заводними іграшками (механічні котики-монстри надсадно пищали, блискаючи зеленими лампочками очей, а солдати в камуфляжі повзли й стріляли). Олена вийшла на перехрестя, де сходилися два підземні людські потоки, і зупинилася біля автомата з напоями.

Аспірин теж зупинився. Отже, зустріч призначено тут? У переході, напівтемному людному місці, на протязі?

Олена присіла навпочіпки і поклала скрипковий футляр перед собою на асфальт. Розстебнула куртку. Відкинула кришку футляра, витягла подушку на зав’язках і звичним рухом пов’язала на шию.

Аспірин спостерігав за нею, вже здогадуючись, що вона буде далі робити, відчуваючи одночасно полегшення, роздратування і злість. Не було призначено жодної зустрічі, дівчисько просто жебракує в переході зі скрипкою!

Олена витягла інструмент. Перехожі йшли, іноді повертаючи до дівчинки голову, Аспірин бачив лише потилиці.

Олена підняла скрипку до підборіддя. Взяла смичок. Аспірин уперше завважив, як легко й красиво лежать на смичку її пальці.

Вона постояла кілька секунд — і заграла. Аспірин сподівався почути все, що завгодно, але не відверто фальшивий, різкий звук, що вирвався з-під смичка.

Перехожі йшли, ні на що не звертаючи уваги. Олена опустила руки й постояла так із хвилину, може, більше. Аспірин бачив — або радше відчував — як вона намагається вгамувати тремтіння в руках і як це в неї не одразу, але все-таки виходить.

Вона глибоко вдихнула. Знову підняла скрипку, провела смичком. Чи пальці відмовлялися слугувати Олені, чи музичний матеріал, за який вона взялася, був занадто складний, але звуки, що залунали під вогкими підземними склепіннями, викликали здивування: здавалося, дитина уперше взяла до рук інструмент.

Перехожі йшли.

Аспірин відійшов убік і став за рогом кіоска. Неподалік нявкали фальшиві кошенята і тріскотіли автоматами солдати-роботи. Шелестіли, торкаючись асфальту, сотні підборів. Олена водила смичком по струнах, повторюючи й повторюючи все те ж поєднання звуків, і раптом із надсадного учнівського скрипу вирвалася мелодія.

Це тривало секунд п’ять, а може, і всі десять. Дитяча скрипка заревіла потужно й страшно. Люди, які двома байдужими потоками йшли мимо Олени, разом збилися з кроку. Хтось зупинився, хтось обірвав розмову, хтось упустив на асфальт пляшку пива, і вона розбилася, здається, в цілковитій тиші. Всі обличчя повернулися до дівчинки зі скрипкою, а вона грала, підібравшись і примруживши очі, наче лижник-екстремал.

А тоді жінка років сорока, добре одягнена, із довгою парасолькою в руках, метнулася до Олени та обрушила парасольку їй на голову.

Мелодія обірвалась. Одразу відновився рух: хтось поспішив у справах, підкреслено метушливо й незалежно. Хтось, навпаки, метнувся ближче: подивитися. Чоловік у чорній куртці підхопив Олену — вона встояла на ногах і втримала скрипку, хоча по лобі в неї одразу ж побігла цівка крові.

— Ви чого?! — гаркнув чоловік. — Ви що? Зараз у міліцію…

Жінка з парасолькою скалилась, як персонаж із фільму жахів:

— Я тобі покажу міліцію! Цю… сучку… цю… гидоту смердючу приберіть звідси! Розвелося тут…

Аспірин підскочив до Олени. Вона стояла, дуже бліда, із розмазаною по лобі кров’ю, але не непритомніла і навіть, здається, злегка посміхалася. Аспірин спробував забрати в неї скрипку — простіше було б вирвати кролика з пащі крокодила.

Жінка вигукнула ще щось, шиплячи і задихаючись від ненависті, а тоді раптом, ніби про щось згадавши, кинулася бігти й незабаром зникла в юрбі. Хтось із зацікавлених, тих, що зібралися біля місця події, спробував схопити її за рукав, але вона струсила із себе поборників справедливості, як досвідчений сікач собак, що вчепилися в шкіру, і зникла.

Чоловік у чорній куртці вражено обернувся до Аспірина:

— От блін!

Аспірин підняв із землі скрипковий футляр. Простягнув Олені; вона без слів уклала на місце скрипку й смичок. Аспірин закрив засувки, і Олена одразу обняла футляр, як улюблену ляльку Аспірин підхопив дівчисько за комір і потягнув із переходу — нагору.

Ні про що не випадало думати. Усе вийшло саме собою: в аптечному кіоску він купив бинтів, упіймав таксі (добре, хоч гаманець знайшовся в кишені плаща) і велів їхати в найближчий травмопункт. Черги не було. Хірург, дядечко середнього віку, оглянув Олену (чорна сатинова подушечка все ще висіла в неї на шиї), виявив, що струсу немає, просто розсічено шкіру голови. Під місцевою анестезією наклав один шов (косметично) і зробив укол від правця. Олена, здавалося, зовсім не звертала уваги на біль.

— Ти як солдат, — із повагою сказав дядечко-хірург.

— Якби ж то, — тихо відповіла йому Олена.

Бліда й перев’язана, вона виглядала жалюгідно.

— Навіщо ти за мною йшов?

Аспірин зітхнув.

— Я гадав, тобі призначили зустріч. Віскас.

— Хто?

— Той чоловік, що обіцяв