Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Він відчинив гараж. Звичні дії заспокоювали. Але щоб остаточно прийти до тями, Аспірину довелося б, мабуть, відчиняти один по одному сотню знайомих гаражів.
— Він живий? Той…
— Не знаю, — чесно призналася Олена.
Аспірин завів авто в гараж — фари вперлися в протилежну стінку. Під стіною стояли старий пилосос і древня, із залізними кутками валіза, набита паперами того штибу, що їх ніде зберігати і шкода викинути.
Мотор працював.
— Тобі боляче? — тихо запитала Олена.
Аспірин тільки зараз завважив, що права половина обличчя в нього значно більша від лівої.
— Він… цей… убив його? Шию зламав?
Олена набурмосилася:
— А ти хочеш, щоб він цілувався з ним? Викинули б нас, побили, забрали авто… Це краще?
— Усе гірше! Що тепер робити, ти уявляєш?
— А нічого, — безпечно відгукнулась Олена. — І не хвилюйся: у тебе руки чисті. Порізані тільки. Треба перекисом залити.
Аспірин знайшов її очі в дзеркалі:
— Слухай… наш світ тобі не подобається, так? Брудний, так? Що ж ти — прийшла звідкись, притягла із собою цього… і вирішуєш тут, кому жити, а кому валятися зі зламаною шиєю?
— Ну, пробач, — подумавши, сказала Олена. — Я так довго полювала за цим бідолахою, який сто двадцять кіло, напевно, важить. Я його вистежувала. Я на нього напала. Хотіла всього лише пограбувати і набити морду. Ну, пробач.
— А може, це був твій брат? — люто запитав Аспірин. — Твій дорогоцінний, якого ти шукаєш? Га?
Її очі змінилися. Стали майже пластмасовими, схожими на Мишкові.
— Так. Може. Може, це був мій брат… Тоді все марно.
І вона скорчилася, затуливши обличчя ведмедем.
Аспірин перевів подих. Треба було підводитися, замикати гараж, іти додому, а до будинку, між іншим, теж хвилин десять темними вулицями. Треба було щось робити з розбитим лицем, із порізаними руками — це поки що, в стані афекту, він майже не відчуває болю. А що буде завтра?!
— А ти хіба брата зовсім не пам’ятаєш? — запитав він крізь зуби. — Невже він може бути… таким?
— Яким завгодно, — глухо відповіла вона крізь плюшеву барикаду. — Молодим, старим… Адже він перейшов грань між… одним словом, він міг змінитися до невпізнанності. Перемінити оболонку. І міг забути все… найімовірніше… забути себе…
— І перетворитися на відморозка?
— Так. — Нарешті вона відхилила ведмедя від обличчя. Очі, попри побоювання Аспірина, були сухі.— Бо коли… звідти… потрапляєш сюди… і минає перший шок… хочеш стати гіршим, ніж цей світ. Це ніби помста. Хочеш перемогти його. Зробити його ще мерзотнішим, зробитися самому гадом із гадів… Це ніби протест.
— Дитячий якийсь протест, — пробурмотів Аспірин. — «Весь світ лайно, і ми повинні зробити його ще лайнішим».
— Можливо, — погодилася Олена. — Але однаково… Напевно, це відбувається мимоволі. Може, навпаки: це світ мститься. Робить біле чорним, гаспидним, найчорнішим у світі…
— А ти? — занепокоєно запитав Аспірин. — Ти теж будеш… підстерігати перехожих у темних провулках? Із ведмедем навпереваги?
— Я не стану боротися… змагатися зі світом. У мене є мета. Треба вивести брата. А він…
Вона замовчала.
— А він що? Взагалі, ти не могла б мені пояснити: що твій брат тут робить? Навіщо він сюди прийшов?
— Він прийшов… — Вона підбирала слова. — Він хоче… Він узагалі композитор… якщо ти розумієш. У широкому розумінні. Творець. Творець. Ось так.
— Творець — гарне слово…
— Не чіпляйся! Творець — у значенні той, хто зайнятий творчістю. Він просто пише… творить… нове.
— Музику?
— І музику теж. Вірніше, спочатку музику, а потім…
— Що потім?
— Ти не зрозумієш.
— Ага, — сказав утомлений Аспірин. — Куди вже мені. І що йому тут знадобилося? У нашому недосконалому світі?
Олена раптом посміхнулася в дзеркалі:
— Недосконалому. Правильно. Творчість… можлива… тільки в недосконалому світі. У досконалому, завершеному — ні.
* * *
Виходило так, що її брат утік із раю.
Олена заперечувала проти такого формулювання, при слові «рай» починала кричати й соромити Аспірина, посилаючись на те, що він нічого не розуміє. Аспірин не пручався; йому було важливо з’ясувати, бодай приблизно, картину подій, які привели Олену з ведмедем у його дім.
Вони з братом (і ще купою народу) жили в прекрасному місці, де їм було добре й привільно, де не було смерті й не було зла. Брат знав напам’ять усі старі мелодії (який зміст Олена вкладала в слово «мелодія», Аспірин так до кінця й не збагнув: зміст цей був достатньо широкий). Але братові хотілося більшого — він хотів нових пісень.
І втік у недосконалий світ, де, за Олениними словами, тільки й можлива творчість.
Дурненький недоліток (Аспірин уявляв Олениного брата її ровесником чи принаймні на кілька років старшим) не врахував одного: недосконалий світ — не зелена галявина, де можна вигравати на сопілочці під ласкавими променями непалючого сонця. Виходило так, ніби хлопчина, бажаючи навчитися плавати, у жорстокий шторм кинувся за борт корабля.
І потонув, ясна річ, одразу.
Дорослі (а в Олениному світі були, здається, й дорослі) вважали, що свобода самореалізації хлопця вища від дріб’язкової опіки. Тобто залишили все, як є.
І
