Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

музика — це погано… Всі ми знаємо, що люди споконвіку співали за роботою: косили траву — співали… доїли корів — співали… Що вони співали? Таж пісні, зрозуміло, прості пісні про своє кохання, про свою нелегку долю… або, навпаки, про свою дуже щасливу долю… То чим же ми з вами гірші, дорогі мої? Розкрийте ваші вуха — з нами Валерія!

Він не міг позбутися думки, що Олена сидить зараз на кухні перед радіоприймачем, і на обличчі в неї бридлива увага. Він ніколи не говорив їй, на якій станції працює і як її знайти. Отже, сама відшукала. Знадобилося їй навіщось.

(— А в клубі ти робиш те ж саме? — запитала вона мимохідь, усім своїм виглядом демонструючи, як мало зацікавлена у відповіді.

— У клубі, — відповів Аспірин, — я займаюся творчістю.

— Ліпити чужі треки паровозиком — це ти називаєш творчістю?

Аспірин мовчки лічив до десяти).

— …Що наше життя, дорогі мої? Ні, не гра. І не ікра. Наше життя — вічна метушня між вищим призначенням і необхідністю щодня їсти хлібчик… бажано з маслечком… Ми любимо жити! Чому ми маємо цього соромитися? Ми хочемо часто радіти, смачно й красиво їсти, стежити за модою, ми хочемо любити! Для всіх, хто закоханий, — півгодини кохання на «Лапа-Радіо!»

Він уявив, як Олена вимикає приймач, і йому полегшало.

* * *

У середу мало відбутися «капелюшне паті». Аспірин геть забув про неодмінну умову вечора — з’явитися з покритою головою, але його актуальна мала, Женця, подбала про нього заздалегідь і роздобула десь арабський картатий головний убір. Аспірин покрутився трохи серед ковбойських, корейських, оперених і общипаних капелюшків, йому стало ніяково і нудно. Втрапила під руку молода журналісточка, посміхалася, невміло цілячись в Аспірина старомодним диктофоном; якби вона не була такою красивою, він послав би її до дідька запросто. Але вона була свіженька, налита, білки наївних очей — без єдиної червоної прожилочки; Женця, що принесла Аспірину картату мусульманську хустку, приревнувала.

Гудів танцювальний майданчик під десятками ніг. Мерехтіли вогні. Все-таки у «Фантома» проблеми зі стилем, щось у ньому є від сільської дискотеки; Аспірин вислизнув від Женці і від цієї, іншої… як її? Бажання закінчити вечір «у постелі з Мадонною» змінилося спрагою тиші й відпочинку.

Надворі йшов дощ.

Вже виїхавши з провулка, Аспірин пригадав, що Олена у філармонії. А до філармонії від «Фантома» рукою сягнути. І концерт мав закінчитися хвилин п’ять-десять тому.

…Він мав рацію.

Чинна публіка розходилася, поблискували чорні парасолі, перетинчасті, як крила майстра Дракули. Під нешироким дашком біля входу стояла, притискаючи до грудей Мишка, дівчинка в мішкуватій дешевій куртці.

Він забув про Мишка. Як так? Просто вилетіло з голови. Але не повертатися ж тепер…

Він під’їхав аж до входу.

— Сідай. Швидко. Тут стоянка заборонена.

Вона пірнула на заднє сидіння.

— Дякую, — сказала, здається, щиро. — А то цей дощ… І вже пізно…

Мовчки проїхали центр, залитий вогнями, усе ще людний. Що ближче додому, то все чорнішими ставали підворіття і все бляклішим світло ліхтарів і вітрин.

— Ну і як тобі Шнітке?

Вона мовчала. Аспірин вирішив було, що вона вже не відповість.

— Знаєш, — сказала дівчинка, коли він пригальмував під миготливим жовтим світлофором, — коли слухаєш придуману людством музику… воно здається таким… прекрасним. Шляхетним. Чому?

Проїхавши перехрестя, Аспірин розігнався знову:

— А може, воно справді прекрасне, шляхетне…

Ніби ілюструючи його слова, перед машиною блиснув, підрізаючи, червоний форд. Аспірин ударив по гальмах. Олену кинуло на спинку переднього сидіння. Аспірин повиснув на ремені.

У форда розкрилися разом троє дверцят.

— Їдь! — крикнула Олена. — Їдь! Швидше!

Форд не давав свободи маневру. Позаду підлетів і пригальмував, зачепивши бампер, старий «БМВ».

Тріснуло бічне скло. Розлетілося гострим градом, застукало по підлозі, по спинках сидінь. Розкрилися дверцята поруч з Аспірином. Його схопили за шиворот і потягли з машини:

— Вилазь!

Він заїхав кулаком по твердій волосатій морді. На другому ударі руку перехопили.

— С-сука!

Від удару засвітилося, та Аспірин все одно нічого не бачив; позаду заверещала Олена.

— Сволота! Дитина…

І басовито, голосно рикнув величезний звір.

У дзеркалі заметалися тіні. Запищав тепер уже чоловік — тонко, як заєць. Щось шаркнуло по асфальту, щось випростувалося на весь зріст; силует був величезний. Щось злетіло догори, як гутаперчевий манекен, пронеслося в повітрі з десяток метрів і брьохнулось об землю.

Затупотіли ноги нажаханих людей, що розбігаються врізнобіч. Завищали колеса, аж закурившись, намагаючись зірватися з місця раніше, ніж дозволяли земні фізичні закони. Стало просторо — ніби й не було ніякого форда.

Аспірин виявив, що лежить на животі, униз головою, наполовину в машині, наполовину зовні. Під долонями хрумтіло бите скло.

Кроків за п’ятнадцять на тротуарі нерухомо лежала дуже велика людина, схожа на мертвого бегемота чи на поваленого борця сумо. Світло ліхтаря омивало його зверху, а знизу розпливалася темна калюжа.

«БМВ» квапливо здав назад.

— Швидше! — кричали над вухом Аспірина. — Чого ти розлігся, поїхали, швидше!

Він втягся в авто. Зачинив дверцята — посипалися рештки вибитого скла. Тремтячою рукою взявся за ключ. Завів мотор — із третього разу. Поодинокі ліхтарі, тьмяні вогні вікон — усе поплило назад.

Аспірина трясло так, що він аж підстрибував на сидінні. У дзеркальці заднього виду миготіли то блискучі Оленині очі, то плюшева морда з пластмасовими ґудзиками-баньками.

У діру на місці вибитого скла влітав вітер навпереміш із дощем. Кермо зробилося липким від крові з порізаних