Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Ти зводиш мене в могилу, — сказала мати, і голос у неї був і справді загробний.

— І що такого, мамо? Вона гарна дівчинка. Нерозбещена. І вона скоро поїде.

— Скільки їй років?

— Оди… одинадцять.

— Олексію, — мати, певно, суворо стиснула губи, — ти мені не брешеш?

— Ні, — сказав він так безтурботно, як лише міг. Мати не повірила.

Наприкінці вересня похолодало. Стоячи біля вікна в кухні, Аспірин дивився, як іде на заняття Олена: комір куртки піднятий до вух, голова втягнена в плечі. Футляр зі скрипкою притиснула до грудей, як зброю відплати. Із-за спини визирає упакований у ранець Мишко.

Він уявив, як примовляє консьєржка тьотя Світлана: «Що ж ти, Оленочко, без шапки? Де твій шарф? Дощ збирається, а як же ти без парасоля?»

Невеликі витрати — все можна купити на базарі. Шапку, шарф, дешеву дитячу парасольку. І бодай пальто. От лише що робити з цією клятою школою? Начебто і не в селі живемо, де усе про всіх знають. А ти ба — учора дільничний приходив…

Коли Аспірин ходив у дитячу кімнату міліції, намагаючись хоч куди прилаштувати Олену, на нього дивились як на злісного ідіота. Але досить було Олені набути в його житті якого-небудь, хоч і хиткого, статусу — їхнє спільне життя-буття раптом викликало інтерес правоохоронних органів. Дільничний, чоловік середніх років у цивільному плащі (елегантному, слід сказати, який зовсім не відповідав уявленню Аспірина про сучасних дільничних міліціонерів), найперше поцікавився, чи мешкає в квартирі дівчинка одинадцяти років, і якщо мешкає, то ким Аспірину доводиться?

Аспірин, криво посміхаючись, пред’явив свідоцтво про народження Олени. Так, дочка. Так, із Первомайська. Ні, прописувати не будемо. Вона в себе прописана, у Первомайську. Юний талант — скрипалька, приїхала за великим майбутнім. У школу не ходить? Так вона в десятирічку вступає. У яку? Дуже просто — у спеціалізовану школу для особливо обдарованих дітей. Готується. Є ще запитання?

Запитань не було. Дільничний, розслабившись, побажав Олені успіхів, припустив, що музичний талант у неї — від батька, зізнався в любові до «Лапа-Радіо» й попрощався.

Замкнувши за ним двері, Аспірин чомусь заглянув на антресолі. Пістолет був там — лишень простягни руку. Аспірин переховав його під стійку із взуттям.

Неправда має цікаву властивість: у неї легко повірити, особливо брехунам. Аспірин подумав: якщо Олена справді піде в десятирічку… цікаво, а інтернат у них є?

Тоді Аспірин буде їй непотрібний.

Місяць тому він зрадів би й перехрестився з полегшенням. Зараз він злякався: а раптом, ідучи, вона захоче йому помститися?

Вони сходили на найближчий речовий ринок і купили Олені теплу куртку з капюшоном — першу-ліпшу, що підійшла. Олена не збиралася витрачати час на вибирання, Аспірину тим паче нецікаво було блукати виставкою убогого барахла. Капюшон вирішував проблему шапки; на зворотному шляху ще купили синій шарф і синю парасольку з квіточками.

Аспірин наполіг, щоб Олена одразу ж наділа обновки: ніби для того, щоб знову не застудитися. Насправді йому було потрібно, щоб громадськість в особі консьєржки тьоті Світлани переконалася: Аспірин достойно виконує батьківський обов’язок.

Біля під’їзду стояла Ірина, сусідка. Від часу останньої розмови (на кухні Аспірина під вірменський коньяк) їм декілька разів випало зустрітися біля ліфта, вони віталися, але тільки й того. Аспірин досі не знав, на якому поверсі вона живе — на третьому чи на четвертому.

Тепер вона стояла біля під’їзду, занепокоєна, розгублена. Звичний спокій на її блідому вузькому обличчі здавався підталою маскою, готового спурхнути будь-якої миті.

Поруч був чоловік — високий, міцний, у розстебнутому пальті, під яким вгадувалася строга уніформа чиновника. Він, посміхаючись, щось сказав — додав до сказаного, як відзначив про себе Аспірин. Остання, так би мовити, крапля.

Ірина побачила Аспірина з Оленою. Посміхнулася з перебільшеною радістю, поспішно, якщо не метушливо.

— Доброго дня, — чемно сказала їй Олена і перевела погляд на чоловіка в пальті.

Її погляд застиг.

Аспірин міг заприсягтися, що вона раніше бачила цю людину, причому в непростих обставинах.

— Доброго дня, — сказав він, інстинктивно відвертаючи увагу Ірини — та її чоловіка — на себе. — Ми були на базарі. Купили Олені нову теплу куртку.

Він сам не знав, як сприйме Ірина, напівзнайома людина, його несподівану дріб’язкову багатослівність. Але кількох забалаканих секунд вистачило, щоб Олена заспокоїлася й перестала витріщатися. Потупилася, скромна вихована дівчинка:

— Так.

— Пробачте, — щиросердо сказав Аспірин. — Усього доброго.

Прикриваючи двері під’їзду, він устиг побачити, як чоловік у довгому пальті, махнувши на прощання рукою, сідає за кермо великого чорного «БМВ».

На щастя, ліфт був на першому поверсі. Інакше не минути нової зустрічі з Іриною; прошмигнувши повз тітку Світлану («Ой, нова куртка! Яка красива!») і тягнучи за собою легку податливу Олену, Аспірин ускочив у двері, що розкрилися, й дзьобнув пальцем на кнопку п’ятого.

— Де ти його бачила? Ви знайомі?

— Ні.

— Ти брешеш.

— І охота тобі знову лаятися, — сказала вона з дорослою втомою. — Клянуся своїм братом, що я ніколи раніше не бачила цієї людини. І він мене.

Аспірин помовчав, переварюючи почуте.

— А чому ти так на нього дивилася?

Він відчинив двері квартири. Пропустив дівчисько вперед.

— Я дивилася не на нього.

— А на кого? Кажи!

Він розвернув її лицем до світла. Чесно кажучи, дитина не виглядала ні здоровою, ні щасливою. Бліде обличчя із запалими щоками, під очима кола. А погляд — дуже сумний. Старечий.