Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
— У п’ятому.
— Так? А я думав, у четвертому…
Ліфт, як на зло, барився.
— І помічниця, мабуть, — продовжував Вася. — З базару торби носить… Мою внучку спробуй випхати.
— Я її не змушую, — сказав Аспірин. — Вона сама.
— Тільки, слухай, чого вона цього свого ведмедя постійно тягає? У школу йде— у ранці ведмідь… Я їй кажу: велика вже дівчинка, в інших книжки в ранцях, а в тебе іграшки…
Нарешті прийшов ліфт.
— Добраніч, — сказав Аспірин із полегшенням.
Його цілком влаштовувало, що, йдучи, Олена забирає ведмедя з собою. Він ні за що в світі не погодився б залишатися з цією іграшкою наодинці.
Ліфт, покрякуючи на кожному поверсі, заледве доповз до п’ятого. Аспірин вийшов; коридорчик перед квартирою був заметений, килимок під дверима вичищений. Як на одинадцять років, Олена справді була дуже хазяйновита.
Вона завжди мила посуд — але тільки за собою, не торкаючись того, що покинув у раковині Аспірин. Якось він заради експерименту свинячив кілька днів поспіль: усі тарілки й горнята перемістилися в раковину і стояли там ілюстрацією до «Федориного горя». І тільки тоді, коли Олені не було вже з чого їсти вівсянку, вона взяла двома пальцями брудну тарілку — одну, — помила й витерла.
І відтоді зберігала у себе в кімнаті, на полиці з дисками. Поїсть, вимиє, витре, віднесе. Аспірина це страшенно дратувало.
Так, вона ходила в магазин і на базар, розбиралася в товарах і в цінах, уміла непогано смажити котлети й варити супи. Але ніколи навіть не вдавала, що хоче порадувати їжею Аспірина. Усе, що вона робила вдома — у коло цих обов’язків входили також «Доброго ранку» і «На добраніч» на адресу господаря, — вона робила ощадливо й методично, не допускаючи халтури, але не витрачаючи й краплини зайвих сил. Сили потрібні були їй для занять музикою — із найпершого уроку. І кожну мить, не зайняту щоденною рутиною, Олена присвячувала саме цьому.
Вона могла годинами водити смичком по напівзігнутому ліктю лівої руки. Вона читала, відпочивала, слухала музику стоячи, затиснувши підборіддям скрипку. Вона увесь час нащипувала одні й ті ж послідовності звуків — на щастя, хоч неголосно. За тиждень занять на підборідді в неї був мозоль — справжній, заледве не кривавий. Олена безтрепетно обробляла його йодом. Аспірину від такого фанатизму ставало не по собі.
Він намагався рідше бувати вдома. Тусувався, багато пив, знімав якихось дівчаток, геть дурненьких і юних. Привозив додому (в авті нарешті замінили кришку й замок багажника). Олена в такі ночі не виходила зі своєї кімнати — ніби її й не було; дівчатка розгулювали по квартирі голяка.
Часом він зловтішався, ущемляючи права квартирантки і поводячись так, ніби його дім і досі безроздільно належить йому. Він звалював брудну білизну на пральній машині, вмикав телевізор, заважаючи їй займатися, скрізь розкидав свої речі, барабанив у двері, якщо вона сиділа у ванній довше, ніж п’ять хвилин. Олена терпіла його хамство стоїчно, і це лише дужче його сердило.
Він серйозно подумував про те, щоб винайняти квартиру. Або переїхати жити до друзів. Він і сьогодні пішов би у клуб одразу зі студії — але в кав’ярні, куди забіг перекусити, посадив пляму на сорочку. Розмастив серветкою; розлютився, причому лють була спрямована на Олену. Якого дідька він не може спокійно заїхати додому, прийняти душ і переодягтися?
Повернувся ключ у замку. Двері беззвучно відчинилися. Аспірин чомусь притримав їх рукою — на мить завмер, прислухаючись.
Олена грала на піаніно. У його присутності вона ніколи не насмілювалася (чи не хотіла?) підняти кришку.
Повторювалася одна і та ж музична фраза. Повторювалася вправно. Поєднання й чергування звуків, безумовно музика, безперечно гармонія. Аспірин не міг збагнути, як таке можна зіграти на старому фабричному піаніно, та ще й у межах двох октав.
Фраза зазвучала знову, і Аспірин раптом зрозумів, що це прохання. Прохання невідомо про що й невідь до кого звернене, повторюється знову й знову, змінюється інтонація, але суть залишається та сама…
Він стукнув дверима. Фраза обірвалася. Майже одразу ж опустилася кришка піаніно. Олена стояла до інструмента спиною, ніби це не вона щойно грала. Начебто їй ні до чого не було діла.
— Хто тебе просив торкатися чужої речі?
Вона всілася на свій диван, закинула ногу на ногу. Глянула на Аспірина, як на докучливу комашку. Поруч на дивані сидів, закинувши лапу на лапу, до всього байдужий Мишко.
Аспірин плюнув, пішов до себе. Заварив чаю. Прийняв душ, переодягся; до «Куклабака» залишалося ще кілька годин, можна було провести їх де-небудь у затишному шиночку. Хоча Аспірин, чесно кажучи, просто поспав би годинку. Або повалявся в ліжку із книжкою.
За зачиненими дверима вітальні почулися спочатку неголосні щипкові звуки, а тоді скрипка раптом зазвучала на повну силу. Аспірин ще ні разу не чув, як Олена грає смичком. Мабуть, вона вправлялася, поки його не було вдома. Звук, по-учнівськи скрипливий, місцями ставав раптом ясним і виразним, аж на подив упевненим, дзвінким. Олена грала етюд.
Обірвала гру, побачивши його у дверях кімнати:
— Чого?
Секунду тому він хотів заговорити до неї. Але зараз, під цим презирливим поглядом, лише пробурмотів крізь зуби:
— Хліба немає. Олія закінчується.
Ні слова не кажучи, вона відв’язала подушечку і поклала скрипку у футляр. Аспірин, злий як собака, вийшов.
Зачинилися вхідні двері.
Тоді він одягся і вийшов теж — потай сподіваючись, що мерзотниця забула ключі. Він зійшов східцями; Олена й не думала нікуди йти. Вона стояла біля входу в під’їзд, притискаючи до себе Мишка.
— У чому
