Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Принеси, — попросила Олена. — І дай ковдру. А то мені зимно.

За півгодини подіяли ліки. На блідому Олениному чолі виступив піт. Вона розслабилася, лягла рівно, підмостивши Мишка під бік.

— Коли я тебе побачила вперше, — вона заплющила очі, судорожно потягнулася, ніби в неї ломило суглоби, — то була абсолютно певна, що ти мертвий. Такий же, як усі тут. Страшний. Пішов собі далі, й добре… Але ти повернувся. І виявилося, що ти живий… Здалося.

— Ти мариш, — байдуже сказав Аспірин.

— Так. — Олена слабко посміхнулася. — Ти граєш на піаніно?

— Давно. У дитинстві.

— А чий інструмент?

— Батьків… Ну і я на ньому вчився. «Ой у лузі калина…»

Вона відкинула ковдру. Цівки поту блищали на її скронях, на чолі, на шиї, і злощасна футболка, в якій вона ходила записуватися в музичну школу, була геть мокра.

— Тобі треба перевдягтися, — сказав Аспірин.

— Нема в що. — Вона не розплющувала очей. — Дай мені поспати…

У стопці свіжої, з пральні, білизни в шафі він відшукав свою стару білу футболку.

— Перевдягнися.

Вона заледве розліпила очі.

— Дякую… Відвернися.

Олена заснула, обіймаючи свого ведмедя. Аспірин пішов на кухню й заварив чаю. Другий тиждень він жив у звихнутому світі — і нічого: ходив, розмовляв, навіть грошей устиг заробити…

Він утомився. І тому зараз думав, дивлячись у горня: а може, так і слід. Може, їй справді небагато треба, поживе… добре, куплю їй скрипку… нехай ходить у свою музичну школу. І якось зникне так само раптово, як і з’явилася. Прийде босоногий у камуфляжних штанах, зіграє пісню… до речі, на чому зіграє? І Олена піде, звідки прийшла. Де немає смерті і взагалі всі задоволені.

Людина пристосовується, інакше б не вижила. Подряпини затягнуться, крадії закосять від статті й загримлять на який час у дурку. Аспірин переживе: головне, не чіпати цю маленьку гидоту, ніяк не погрожувати їй і не торкатися ведмедя руками. А потім він що-небудь придумає. Зрештою, начхає на все і змотається в Лондон. А дівчинці з ведмедиком не дадуть візи, ой, не дадуть…

У вікні стояла ніч, найчорніша, найглухіша, вже осіння. Стрілка повзла до пів на четверту. Аспірин сидів на кухні сам, і йому хотілося вити — від ниючого болю в надірваному вусі, від безвиході, від страху: а раптом він збожеволів? Раптом він уже збожеволів?!

Телефонна слухавка — мертвий чорний тюлень на білому столі — раптом вибухнула дзвінком. Аспірин підстрибнув на табуретці.

— Вибачте, — сказав жіночий голос. — Ви ще не спите?

— Ні, — мовив Аспірин, отетеріло блимаючи очима.

— їй краще?

— Так… вона заснула.

— Дуже добре… Я забула вам сказати про оцтові обтирання. Якщо температура довго не падає, розбавляйте оцет водою…

— Так, я знаю, — сказав Аспірин. У його пам’яті на секунду проявилися бляклі картинки дитинства — запах оцту й гидотної ганчірки на чолі.

— Дуже добре, — повторила сусідка й замовкла. Ніби чекала від нього якихось слів. Ніби немає нічого природнішого, ніж телефонувати напівзнайомій людині о пів на четверту ночі. Аспірин мовчав теж.

— То занести вам оцет? — запитала сусідка.

Він налив їй вірменського коньяку. Вона не відмовлялася, але й пила мало — більше гріла келих у долонях, вивчала коньячні ніжки на склі.

— У вас є діти? — запитав Аспірин.

Вона заперечливо похитала головою:

— Лише племінники.

— Ви, мабуть, дуже добра людина?

— Чому ви так вирішили?

— Ну, — Аспірин посміхнувся, — прийшли мені на допомогу… з оцтом. ..із цим, як його… вночі… Хоча й не мусили.

— Нічого страшного. — Вона посміхнулася. — Я все одно не сплю після чергування.

— Я теж не сплю. — Він хлюпнув їй ще коньяку, хоча келих був майже повний. — Другу ніч уже. А завтра в мене ще ранковий етер. Із дев’ятої ранку.

— Я десь читала, — жінка торкнулася губами бурштинової коньячної поверхні, — що іноді… у деяких випадках… дефіцит сну і напружена робота мають терапевтичний ефект. За душевних травм, я маю на увазі.

— Ви психолог?

— Ні, я інженер. Технар. Працюю на ТЕЦ. Сьогодні було чергування.

— Вам, певно, не подобається «Лапа-Радіо», — припустив Аспірин.

— Чому?

— Мені так здається.

— Я людина широких поглядів. — Вона говорила так само спокійно, але в очах тепер ясно читався сарказм. — Якщо таке хтось слухає — отже, це комусь потрібно…

— Потрібно, — сказав Аспірин. — І петеушникам, і водіям, і офісним пацюкам. І ви дарма ними нехтуєте.

Вона ледь похитала головою:

— Олексію… я ж не запитую, в чому ваша біда. Але, може, вам варто поспати хоча б кілька годин, і тоді ви зможете вирішити…

— Неможливо вирішити, — швидко сказав Аспірин. — Або вирішиться саме, або… не вирішиться. Усе, що я роблю… виходить тільки гірше.

Вона розглядала його обличчя; вона тактовно не запитувала, чим треба вдарити людину, щоб утворився такий от відбиток чотирьох пазурів.

— Ви не пробували звертатися в міліцію?

Аспірин застогнав.

— Тоді візьміть тайм-аут, — сказала жінка, знову торкаючись губами коньяку. — Просто лягайте спати.

Уже проводжаючи її, він раптом спохватився:

— Вибачте… а як вас звуть?