Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Він послав «листа» на друк і вийшов із кімнати, як космонавт на чужу планету. Олена була на кухні — він чув кроки, тихий шелест газети, брязкіт виделки об тарілку. Клацнувши, вимкнувся електрочайник.
Пахло яєчнею.
Аспірин зирнув у вітальню. На дивані лежав акуратно складений плед, довкола на підлозі стопки дисків — як стовпчики монет на конторці міняйла. Аудіоцентр працював — отже, Олена в навушниках…
Мишка ніде не було. Тягає із собою, зрозумів Аспірин. Тепер вона не буде такою дурепою, не залишить свого охоронця, не випустить із рук.
Ну й нехай.
Він поголився, морщачись від болю. Одягся, сунув у кишеню дискету й у кейс — роздруківку. Звично намацав ключі від авта — і відразу ледве не заплакав уголос, згадавши, на що схожа тепер його «Шкода»…
Цікаво, страховку виплатять? У будь-якого механіка, коли він придивиться, лисина дибки стане: що за дивний характер ушкодження?
— Ти куди? — запитала Олена.
Запитання наздогнало Аспірина, коли він уже переступав поріг.
— На роботу, — повідомив похмуро. — В редакцію. Гадаєш, той хліб, що ти жереш, просто з неба падає?
Вона нічого не сказала, і він зачинив двері.
* * *
— Годиться, — сказав редактор. — Ще й як. Ти фантастичні романи не пробував писати?
— Пробував, — відповів Аспірин. — У дитинстві. Про космонавтів.
— Про космонавтів тепер не проканає, — сказав редактор.
— Залежно яких, — резонно заперечив Аспірин.
— А що це в тебе з пикою? — усміхнувся редактор. — Баби за «Мачо» побили? Аж пазури помітно…
— У стовп врізався, — сказав Аспірин. — Коли учора вночі гриби збирав.
Редактор розреготався.
За п’ятнадцять хвилин Аспірин вийшов на вулицю, приємно обтяжений пачечкою грошей. На носі в нього сиділи темні окуляри, опухле око майже не розплющувалося й вухо боліло, проте Аспірин почувався значно краще. Його історія розійдеться мільйонним накладом. Нехай читають, дивуються або сміються — нехай; наступного разу задумаються, побачивши на вулиці босого чоловіка в камуфляжних штанах і зі шкіряним футляром на шиї. Сучасний світ — божевільний, тут правда видається маренням, марення може виявитися правдою, і всі це — бодай на інтуїтивному рівні — відчувають…
Правда — це те, у що вірять. На цій тезі тримаються стовпи чудових книг, але йому, Аспірину, начхати на високе мистецтво. Він журналіст, а отже, — частина всесвітньої машини, що створює правду з порожнечі.
Біля його машини у дворі стояли хлопчаки.
— Дядьку Олексію, — запитав тринадцятилітній сусід із сьомого поверху, — а чим це ви, га?
— Це я плюшевого ведмедика посадив у багажник, — сказав Аспірин. — А він розлютився й виліз.
Хлопчиська зареготали, переглядаючись.
— Як приємно казати правду, — пробурмотів Аспірин і пройшов повз авто в під’їзд.
* * *
У квартирі не виявилося ні Олени, ні її ведмедя. На дивані валялися навушники й диски. Посуд на кухні був вимитий, стіл витертий до блиску.
Може, вона пішла назавжди, спитав себе Аспірин. І сам собі відповів із гіркою посмішкою: аякже! Спеціальний вираз є для таких випадків: «Агавжеблін»…
Він подумав, що дівчисько занадто самовпевнене. Що зсередини можна засунути засув. Нехай тоді скаржиться консьєржу, нехай піднімає на ноги сусідів — він господар у своєму домі. Має право посилати гостей подалі.
З іншого боку, не сидіти ж вічно під замком? Колись доведеться вийти…
Він не хотів їсти, але спрага мучила ще від ранку. Він випив пляшку мінералки і саме заварював чай, коли відчинилися вхідні двері.
Звідки в неї другий ключ? Зле. Дуже зле…
Олена увійшла. Попри сонячну й майже спекотну погоду, на ній була куртка, застебнута аж під горло, і насунутий на вуха берет.
— Була в музичній школі, — сказала, щойно побачивши Аспірина. — Принесла тобі бланк заяви. Конкурс проходити не треба — у клас скрипки всіх беруть, бо недобір… Це платно. Але недорого. Ти не розоришся.
Вона закашлялася, прикриваючи рота рукою. Аспірин завважив, яка вона бліда — навіть блідіша, ніж тоді, коли побачила свого «гуру» в камуфляжних штанах.
Роздягаючись, вона посадила ведмедика на низенький стільчик при вході.
— І ще — треба купити скрипку. Для мого зросту потрібна половинка. Я там домовилася з однією мамою. Її дочка переходить на тричвертну. Скрипка погана. Просто дерев’яна скринька із грифом. Але для навчання згодиться. Ти мене чуєш?
— Чую, — після паузи озвався Аспірин. — Ще чого тобі треба?
— Нічого. Ось, бланк заяви заповни…
Аспірин двома пальцями взяв листок, який вона поклала посеред кухонного столу. «Я… прошу зарахувати мою дитину…»
Його пересмикнуло.
— Сама заповни, — сказав глухо. — Я підпишуся.
Вона не сперечалася.
* * *
У клуб він приповз, як напіврозчавлена муха, і всерйоз замислювався про долю вечора; його обличчя ховали темні окуляри й, наче штукатурка, товстий шар гриму. Плече боліло і пульсувала шия — але хлинув адреналін, прийшов кураж, і світ майже повернувся до норми.
— Мужик, ти був в ударі, — з повагою сказав Віскас. І напівголосно додав: — Є проблеми? Допомога не потрібна?
Аспірин поправив окуляри:
— Вітю, знаєш…
Віскас чекав.
Аспірин перевів подих:
— Вітю… виклич мені таксі.
