Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Він послав «листа» на друк і вийшов із кімнати, як космонавт на чужу планету. Олена була на кухні — він чув кроки, тихий шелест газети, брязкіт виделки об тарілку. Клацнувши, вимкнувся електрочайник.

Пахло яєчнею.

Аспірин зирнув у вітальню. На дивані лежав акуратно складений плед, довкола на підлозі стопки дисків — як стовпчики монет на конторці міняйла. Аудіоцентр працював — отже, Олена в навушниках…

Мишка ніде не було. Тягає із собою, зрозумів Аспірин. Тепер вона не буде такою дурепою, не залишить свого охоронця, не випустить із рук.

Ну й нехай.

Він поголився, морщачись від болю. Одягся, сунув у кишеню дискету й у кейс — роздруківку. Звично намацав ключі від авта — і відразу ледве не заплакав уголос, згадавши, на що схожа тепер його «Шкода»…

Цікаво, страховку виплатять? У будь-якого механіка, коли він придивиться, лисина дибки стане: що за дивний характер ушкодження?

— Ти куди? — запитала Олена.

Запитання наздогнало Аспірина, коли він уже переступав поріг.

— На роботу, — повідомив похмуро. — В редакцію. Гадаєш, той хліб, що ти жереш, просто з неба падає?

Вона нічого не сказала, і він зачинив двері.

— Годиться, — сказав редактор. — Ще й як. Ти фантастичні романи не пробував писати?

— Пробував, — відповів Аспірин. — У дитинстві. Про космонавтів.

— Про космонавтів тепер не проканає, — сказав редактор.

— Залежно яких, — резонно заперечив Аспірин.

— А що це в тебе з пикою? — усміхнувся редактор. — Баби за «Мачо» побили? Аж пазури помітно…

— У стовп врізався, — сказав Аспірин. — Коли учора вночі гриби збирав.

Редактор розреготався.

За п’ятнадцять хвилин Аспірин вийшов на вулицю, приємно обтяжений пачечкою грошей. На носі в нього сиділи темні окуляри, опухле око майже не розплющувалося й вухо боліло, проте Аспірин почувався значно краще. Його історія розійдеться мільйонним накладом. Нехай читають, дивуються або сміються — нехай; наступного разу задумаються, побачивши на вулиці босого чоловіка в камуфляжних штанах і зі шкіряним футляром на шиї. Сучасний світ — божевільний, тут правда видається маренням, марення може виявитися правдою, і всі це — бодай на інтуїтивному рівні — відчувають…

Правда — це те, у що вірять. На цій тезі тримаються стовпи чудових книг, але йому, Аспірину, начхати на високе мистецтво. Він журналіст, а отже, — частина всесвітньої машини, що створює правду з порожнечі.

Біля його машини у дворі стояли хлопчаки.

— Дядьку Олексію, — запитав тринадцятилітній сусід із сьомого поверху, — а чим це ви, га?

— Це я плюшевого ведмедика посадив у багажник, — сказав Аспірин. — А він розлютився й виліз.

Хлопчиська зареготали, переглядаючись.

— Як приємно казати правду, — пробурмотів Аспірин і пройшов повз авто в під’їзд.

У квартирі не виявилося ні Олени, ні її ведмедя. На дивані валялися навушники й диски. Посуд на кухні був вимитий, стіл витертий до блиску.

Може, вона пішла назавжди, спитав себе Аспірин. І сам собі відповів із гіркою посмішкою: аякже! Спеціальний вираз є для таких випадків: «Агавжеблін»…

Він подумав, що дівчисько занадто самовпевнене. Що зсередини можна засунути засув. Нехай тоді скаржиться консьєржу, нехай піднімає на ноги сусідів — він господар у своєму домі. Має право посилати гостей подалі.

З іншого боку, не сидіти ж вічно під замком? Колись доведеться вийти…

Він не хотів їсти, але спрага мучила ще від ранку. Він випив пляшку мінералки і саме заварював чай, коли відчинилися вхідні двері.

Звідки в неї другий ключ? Зле. Дуже зле…

Олена увійшла. Попри сонячну й майже спекотну погоду, на ній була куртка, застебнута аж під горло, і насунутий на вуха берет.

— Була в музичній школі, — сказала, щойно побачивши Аспірина. — Принесла тобі бланк заяви. Конкурс проходити не треба — у клас скрипки всіх беруть, бо недобір… Це платно. Але недорого. Ти не розоришся.

Вона закашлялася, прикриваючи рота рукою. Аспірин завважив, яка вона бліда — навіть блідіша, ніж тоді, коли побачила свого «гуру» в камуфляжних штанах.

Роздягаючись, вона посадила ведмедика на низенький стільчик при вході.

— І ще — треба купити скрипку. Для мого зросту потрібна половинка. Я там домовилася з однією мамою. Її дочка переходить на тричвертну. Скрипка погана. Просто дерев’яна скринька із грифом. Але для навчання згодиться. Ти мене чуєш?

— Чую, — після паузи озвався Аспірин. — Ще чого тобі треба?

— Нічого. Ось, бланк заяви заповни…

Аспірин двома пальцями взяв листок, який вона поклала посеред кухонного столу. «Я… прошу зарахувати мою дитину…»

Його пересмикнуло.

— Сама заповни, — сказав глухо. — Я підпишуся.

Вона не сперечалася.

У клуб він приповз, як напіврозчавлена муха, і всерйоз замислювався про долю вечора; його обличчя ховали темні окуляри й, наче штукатурка, товстий шар гриму. Плече боліло і пульсувала шия — але хлинув адреналін, прийшов кураж, і світ майже повернувся до норми.

— Мужик, ти був в ударі, — з повагою сказав Віскас. І напівголосно додав: — Є проблеми? Допомога не потрібна?

Аспірин поправив окуляри:

— Вітю, знаєш…

Віскас чекав.

Аспірин перевів подих:

— Вітю… виклич мені таксі.