Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Я нічого тобі не зробив, — сказав Аспірин. — Я… тільки якось тебе пожалів. Випадково.

— Випадково, — повторила Олена чужим відстороненим голосом. — Нічого не змінити. Тепер ти будеш робити те, що скажу я, або помреш.

О пів на першу ночі вони в’їхали у двір. Аспірин покинув авто під вікнами, чого не дозволяв собі ніколи, нізащо в світі. Утім, машина з розпанаханим багажником уже не була такою цінною.

Консьєржка тьотя Світлана зойкнула і відсахнулася.

— Аварія? Олексію, аварія, так?!

— Так, — сказав Аспірин, прикриваючи долонею лице.

— Занесло і врізалися в стовпа, — ясним голосом повідомила Олена.

У квартирі вона перш за все виклала на кухонний стіл пістолет.

— Заховай, — сказала з бридливістю.

Аспірин замкнувся у ванній. Довго розглядав себе. На лівій щоці кровоточили чотири зарубки-подряпини. Ще одна подряпина на шиї — довга, але неглибока. Вухо роздулося. Круг ока наливався синець. На плечі кровоточило садно. Все це були суцільні дрібниці, якщо пригадати долю невдатних крадіїв…

— Не плач. Я знаю, тобі зле. Але я з тобою. Все буде добре…

Він відчинив двері ванної.

Олена сиділа на кухні, на колінах у неї лежав ведмідь, у руці була голка з ниткою. Олена шила зосереджено, як хірург, ласкаво приказуючи:

— Потерпи. Нічого не буде помітно. Я добре зашию. І сліду не залишиться.

Аспірина пересмикнуло. Він знову замкнувся і сів на край ванної.

Однаково, хто вона така, відьма чи пришелиця з космосу. Однаково, що воно таке — перевертень чи кіборг-трансформер. Аспірину тепер треба тікати, тікати так, щоб аж п’яти блимали, але тільки неясно, чи далеко він зможе втекти…

Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали.

— Чого? — запитав Аспірин.

— Мені треба помитися, — сказала Олена. — Пусти мене, будь ласка.

— А якщо не пущу? Він виламає двері?

— Якщо не впустиш, я вмиюся на кухні, — сказала Олена після паузи. — Мені не так багато від тебе треба. Не тремти.

— Я тремчу?!

Він відчинив двері. Олена стояла перед ним — мокра, брудна, жалюгідна, із невблаганним блиском у блакитних очах. Мишко, відпочиваючи в неї на руках, дивився пластмасовими очима.

— Мийся, — сказав Аспірин крізь зуби. — Щоб тебе змило.

Олена не відповіла.

Аспірин знайшов у барі пляшку вірменського коньяку, страшенно дорогого, припасеного на свято. Відкоркував і ковтнув. Видалося мало; він ліг, забруднюючи простирадло кров’ю, яка все ще сочилася. Ковтнув іще.

Подумалося: а може, зжерти пачку снодійного, заковтати коньяком і — буль у ліжечко?

— Щоб тебе змило в каналізацію до чортів собачих, — сказав він, слухаючи шум води у ванній. — Дочекаєшся, що я спалю хату разом із твоїм… Хата застрахована… а він — ні!

Він засміявся, задоволений такою вдалою думкою. Уявив, як обливає дім ізсередини бензином, кидає сірника й іде, замкнувши зовні броньовані двері…

…І як ці двері зносяться з петель — ізсередини. Ні, так не піде, треба одразу— потужним вибухом…

Згадався мертвий собака в підворітті. От саме так — розірвати навпіл…

Він підвівся, поліз у письмовий стіл, знайшов свій закордонний паспорт. Візу треба робити наново.

За великого скупчення людей ця тварюка не зважиться на нього напасти. А якщо зважиться — будуть свідки. Тоді Аспірина не запроторять у божевільню, якщо він розповість усю правду…

Всю правду?

Морщачись, долаючи біль, він сів до столу й увімкнув ноутбук.

Він не знав, спала Олена цієї ночі чи ні. О пів на четверту ранку, коли він вирішив випити кави, на кухні не було нікого — і це геть доречно, бо перебувати в одному приміщенні з двома украй неприємними тварюками Аспірин не бажав.

Він наповнив термос і відніс до себе в спальню-кабінет — щоб куштувати без відриву від виробництва. Він наливав у горня кави і розбавляв коньяком, надпивав — і розбавляв знову, надпивав ще — доливав коньяку, і так доти, доки в горняті майже не залишалося кави. Тоді Аспірин доливав із термоса, надпивав і доливав, доки відсотковий уміст коньяку не зменшувався катастрофічно й Аспірину ставало холодно. Він тремтів — від кави, чи від стресу, а може, з натхнення. До шостої години текст був готовий — величезна, майже на авторський аркуш, сповідь такого собі Олексія Г., якого переслідують інфернальна дівчинка та ведмідь-убивця. Доведений до відчаю, він здогадувався, що йому ніхто не повірить, і тому не повідомляв редакції своє справжнє ім’я — боявся, що сусіди дізнаються й назвуть божевільним…

Аспірин перечитав статтю, виправив декілька слів і залишився дуже задоволений собою: професіоналізм, трах-тарарах, не проп’єш. Допив рештки кави з термоса; його нудило. Ліг у ліжко, вкрився з головою і на хвилинку закрив очі. Коли він підвів голову, годинник показував одинадцяту ранку.

На кухні брязкали посудом.

Аспірин пам’ятав усе й ні на мить не покладав надії на «А раптом приснилося?». Вухо боліло навіть дужче, ніж учора. Голова здавалася значно тяжчою від тулуба й переважувала. Аспірин потягнувся за телефоном і подзвонив у редакцію «Забороненої правди».

Авторитет, сякий-такий, у «Доктора Аспірина» був — його одразу з’єднали з шефом.

— Принось, — мовив шеф.

— За годину, — сказав Аспірин. — Раніше не вийде.

Попрощавшись із редактором, він із третьої спроби підвівся. Глянув у дзеркало. Зітхнув.

Їсти