Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

Аспірин із жахом дивився, як вона бере чудовисько на руки.

— Симпатичний, — сказала сусідка. — Як його звуть?

— Мишко.

— Тримай його міцно, він тобі допоможе видужати. ..

І сусідка обернулася до Аспірина:

— Швидко дайте їй «Фервекс». Зміряйте температуру! Коли що — викликайте швидку, це ж не жарти…

Двері за нею зачинилися. Аспірин глянув на пакетик у руці. Перевернув. Прочитав інструкцію. Нічого не зрозумів, хоча написано було — простіше нікуди.

— І навіщо це? — запитав у простір. — От не збагну. Нехай прийде твій гуру, помахом руки зцілить. .. Він же твою метрику сфабрикував іще в сумочці, не дивлячись, помахом руки… То навіщо ця комедія з кашлем? Що мені, тебе жаліти?

Олена закашлялася знову. Розплющила каламутні очі:

— Жаліти? За кого ти себе маєш, Аспірине?

— Ну звичайно! — Він уже не мав сил дратуватися. — Ти у мене в домі, жереш, спиш, цькуєш ведмедем, але я не вартий твоєї уваги… Я — твоє знаряддя… Чого ти тремтиш?

Він підійшов ближче, скоса поглядаючи на Мишка. Той лежав поверх пледа, розкинувши м’які лапи. Дивився повз Аспірина.

— Я ніколи не розповім йому про цю ніч, — сказала дівчинка.— Я все розповім… крім цього. Я стану на перехресті. Зіграю пісню. Брат почує й озветься. Тоді я піду і знайду його… навіть якщо він мертвий… я зроблю його знову живим. І ми підемо разом. Нам відчинять ворота. Я бачу, як вони відчиняються, і там — сонце… А смерті нема. Ми довго житимемо, і життя буде всюди. У них очі світяться як зірки, вони сміються… літають. І немає страху, хоча вони знають, що таке страх. І немає болю, хоча вони знають, що таке біль. Але я ніколи не скажу йому про цю ніч. Ніколи…

Вона лежала, дивилася крізь Аспірина, притискала ведмедя до грудей, і марила. Долаючи кашель, говорила й говорила, часом зриваючись на незрозумілу Аспіринові мову.

Легенько постукали в незамкнені двері.

— Тихо, — велів Аспірин. — Тихо… Вона здогадається!

Двері скрипнули, відчиняючись.

— Це я, — сказала сусідка. — Я принесла «Доктор Мом», грудний збір — трави… Ви приготували «Фервекс»?

— Ви лікар? — запитав її Аспірин.

— Ні, я інженер. — Вона відгорнула волосся з чола, помітнішими стали дві вертикальні зморшки. — А ви ді-джей, я знаю. Я іноді вас слухаю. Знаєте, у маршрутці або в таксі, у них же постійно грає радіо…

— Я зараз, — сказав Аспірин. — Зараз.

— Це ваша дочка? — упівголоса запитала сусідка, коли під її керівництвом він готував на кухні ліки.

Аспірин зітхнув:

— Чесно кажучи… вона приїхала зненацька. З Первомайська. Від матері. Каже, що дочка. А я її ніколи раніше не бачив, навіть не думав…

— Мелодрама, — сказала сусідка. — Таке буває?

— Не знаю, — признався Аспірин. — Зі мною — певно, буває… Ви бачили, що сталося з моєю машиною?

— Так. — Сусідка помовчала. — Дуже дивно. Ніби у вас у багажнику граната вибухнула.

— Ви ніколи не бачили гранат. — Аспірин помішував ложечкою теплий, із запахом лимона, напій. — Від них зовсім інші… ушкодження.

— Так що ж із нею трапилося? З машиною?

Тепер помовчав Аспірин.

— Аварія,— сказав він нарешті, — Знаєте… у широкому розумінні аварія. Діра у Всесвіті. У світоустрої. У вузькому розумінні — у моєму власному…

— Ви погано виглядаєте, — сказала вона і раптом поклала долоню йому на чоло. Прохолодний доторк, благодатний, спокійний; Аспірину захотілося, щоб вона довше не прибирала руку.

Але вона прибрала.

— А що трапилося з вами?

Він відвів очі. Вона розглядала чотири зарубки на його щоці:

— Що… серйозні неприємності?

— Буває, певно, й гірше, — пробурмотів Аспірин.

І додав, подумавши: — Але рідко.

— Машина — це всього лише річ, — обережно завважила сусідка.

— Звісно.

— У вас немає контакту з дівчинкою?

— А уявіть, що до вас приїжджає дитина і каже, що це ваш син?

— Так. — Сусідка глянула на горня в руках Аспірина — розмовляючи, він механічно помішував ложечкою вистигаючий напій. — Віднесіть їй, нехай вип’є…

Аспірин увійшов у вітальню. Завагався, перш ніж наблизитися до дивана, де лежав Мишко. Нарешті простягнув руку:

— На.

Олена взяла. Ковтала жадібно, захлинаючись.

— Ти що, пити хочеш? — здивувався Аспірин.

— їй потрібно пити багато теплого — постійно, — сказала сусідка з передпокою. — І добре було б — молоко із содою… Я піду. На добраніч. Уранці викличте лікаря.

За нею зачинилися двері.

— Дякую, — сказала Олена, повертаючи порожнє горня.

— На ось, мікстура. — Він простягнув їй зелену пляшечку і ложечку.

— Дякую.

— Ти можеш померти? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

— Ні, — сказала вона, але не дуже впевнено. — Щоб мені звідси піти, треба зіграти спеціальну музику… Щоб він зіграв. Більше ніхто не зуміє.

— То чого ми хвилюємося? — здивувався Аспірин. — Ти ж мені стільки разів говорила, що не боїшся смерті!

— Не боюся, — підтвердила Олена пошепки. — Я іншого боюся… Я боюся людей, які спочатку здаються живими… а потім виявляється, що вони не просто мерці — вони вже згнили.

— Блін-н, — сказав Аспірин люто. — Я про тебе піклуюся… А ти мене своїми гидотними натяками діймаєш, так?

Олена знову закашлялася.

— Узагалі, є молоко, — крізь зуби повідомив Аспірин. —