Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко
Аспірин із жахом дивився, як вона бере чудовисько на руки.
— Симпатичний, — сказала сусідка. — Як його звуть?
— Мишко.
— Тримай його міцно, він тобі допоможе видужати. ..
І сусідка обернулася до Аспірина:
— Швидко дайте їй «Фервекс». Зміряйте температуру! Коли що — викликайте швидку, це ж не жарти…
Двері за нею зачинилися. Аспірин глянув на пакетик у руці. Перевернув. Прочитав інструкцію. Нічого не зрозумів, хоча написано було — простіше нікуди.
— І навіщо це? — запитав у простір. — От не збагну. Нехай прийде твій гуру, помахом руки зцілить. .. Він же твою метрику сфабрикував іще в сумочці, не дивлячись, помахом руки… То навіщо ця комедія з кашлем? Що мені, тебе жаліти?
Олена закашлялася знову. Розплющила каламутні очі:
— Жаліти? За кого ти себе маєш, Аспірине?
— Ну звичайно! — Він уже не мав сил дратуватися. — Ти у мене в домі, жереш, спиш, цькуєш ведмедем, але я не вартий твоєї уваги… Я — твоє знаряддя… Чого ти тремтиш?
Він підійшов ближче, скоса поглядаючи на Мишка. Той лежав поверх пледа, розкинувши м’які лапи. Дивився повз Аспірина.
— Я ніколи не розповім йому про цю ніч, — сказала дівчинка.— Я все розповім… крім цього. Я стану на перехресті. Зіграю пісню. Брат почує й озветься. Тоді я піду і знайду його… навіть якщо він мертвий… я зроблю його знову живим. І ми підемо разом. Нам відчинять ворота. Я бачу, як вони відчиняються, і там — сонце… А смерті нема. Ми довго житимемо, і життя буде всюди. У них очі світяться як зірки, вони сміються… літають. І немає страху, хоча вони знають, що таке страх. І немає болю, хоча вони знають, що таке біль. Але я ніколи не скажу йому про цю ніч. Ніколи…
Вона лежала, дивилася крізь Аспірина, притискала ведмедя до грудей, і марила. Долаючи кашель, говорила й говорила, часом зриваючись на незрозумілу Аспіринові мову.
Легенько постукали в незамкнені двері.
— Тихо, — велів Аспірин. — Тихо… Вона здогадається!
Двері скрипнули, відчиняючись.
— Це я, — сказала сусідка. — Я принесла «Доктор Мом», грудний збір — трави… Ви приготували «Фервекс»?
— Ви лікар? — запитав її Аспірин.
— Ні, я інженер. — Вона відгорнула волосся з чола, помітнішими стали дві вертикальні зморшки. — А ви ді-джей, я знаю. Я іноді вас слухаю. Знаєте, у маршрутці або в таксі, у них же постійно грає радіо…
— Я зараз, — сказав Аспірин. — Зараз.
— Це ваша дочка? — упівголоса запитала сусідка, коли під її керівництвом він готував на кухні ліки.
Аспірин зітхнув:
— Чесно кажучи… вона приїхала зненацька. З Первомайська. Від матері. Каже, що дочка. А я її ніколи раніше не бачив, навіть не думав…
— Мелодрама, — сказала сусідка. — Таке буває?
— Не знаю, — признався Аспірин. — Зі мною — певно, буває… Ви бачили, що сталося з моєю машиною?
— Так. — Сусідка помовчала. — Дуже дивно. Ніби у вас у багажнику граната вибухнула.
— Ви ніколи не бачили гранат. — Аспірин помішував ложечкою теплий, із запахом лимона, напій. — Від них зовсім інші… ушкодження.
— Так що ж із нею трапилося? З машиною?
Тепер помовчав Аспірин.
— Аварія,— сказав він нарешті, — Знаєте… у широкому розумінні аварія. Діра у Всесвіті. У світоустрої. У вузькому розумінні — у моєму власному…
— Ви погано виглядаєте, — сказала вона і раптом поклала долоню йому на чоло. Прохолодний доторк, благодатний, спокійний; Аспірину захотілося, щоб вона довше не прибирала руку.
Але вона прибрала.
— А що трапилося з вами?
Він відвів очі. Вона розглядала чотири зарубки на його щоці:
— Що… серйозні неприємності?
— Буває, певно, й гірше, — пробурмотів Аспірин.
І додав, подумавши: — Але рідко.
— Машина — це всього лише річ, — обережно завважила сусідка.
— Звісно.
— У вас немає контакту з дівчинкою?
— А уявіть, що до вас приїжджає дитина і каже, що це ваш син?
— Так. — Сусідка глянула на горня в руках Аспірина — розмовляючи, він механічно помішував ложечкою вистигаючий напій. — Віднесіть їй, нехай вип’є…
Аспірин увійшов у вітальню. Завагався, перш ніж наблизитися до дивана, де лежав Мишко. Нарешті простягнув руку:
— На.
Олена взяла. Ковтала жадібно, захлинаючись.
— Ти що, пити хочеш? — здивувався Аспірин.
— їй потрібно пити багато теплого — постійно, — сказала сусідка з передпокою. — І добре було б — молоко із содою… Я піду. На добраніч. Уранці викличте лікаря.
За нею зачинилися двері.
— Дякую, — сказала Олена, повертаючи порожнє горня.
— На ось, мікстура. — Він простягнув їй зелену пляшечку і ложечку.
— Дякую.
— Ти можеш померти? — запитав він, дивлячись їй у вічі.
— Ні, — сказала вона, але не дуже впевнено. — Щоб мені звідси піти, треба зіграти спеціальну музику… Щоб він зіграв. Більше ніхто не зуміє.
— То чого ми хвилюємося? — здивувався Аспірин. — Ти ж мені стільки разів говорила, що не боїшся смерті!
— Не боюся, — підтвердила Олена пошепки. — Я іншого боюся… Я боюся людей, які спочатку здаються живими… а потім виявляється, що вони не просто мерці — вони вже згнили.
— Блін-н, — сказав Аспірин люто. — Я про тебе піклуюся… А ти мене своїми гидотними натяками діймаєш, так?
Олена знову закашлялася.
— Узагалі, є молоко, — крізь зуби повідомив Аспірин. —
