Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Дорогі мої, сьогодні свято для всього людства, яке вміє твердо мислити. Закінчилась робота, і знов прийшла субота, і нам тепер охота, усім охота, всім хочеться, але не всі мають змогу… Суботній ранок на «Лапа-Радіо», останній вікенд літа, що минає, за віконцем сонечко, таке прикольне світило, воно зранку встає, а увечері сідає, і так завжди, от якби було навпаки! Ну що ж, ми даремно розмріялися, режисер дає мені знати, що в нас є дзвінок… Є дзвіночок… Алло, ми вас слухаємо! Говоріть, хто ви і чого бажаєте в цьому житті! Ой, здається, дівчина злякалась і повісила слухавку. Ну нічого: зате ми тепер можемо спокійно послухати Ладу Денс, і вона нам заспіває…

Аспірин говорив, не розплющуючи очей.

Хвилина, ще хвилина. Реклама. Прогноз погоди. Хвилина, ще хвилина, і так хвилина за хвилиною. Рівне, бадьоре, часом навіть стильне бурмотіння Аспірина заповнювало салони авт і квартири, шаруділо в навушниках і виривалося з динаміків; якщо я божевільний, думав Аспірин, на секунду розплющуючи очі, то й ви — ненормальні. Задурюю вам голови, забалакую, заколисую, верзу нісенітниці, можу зараз, не змінюючи інтонації, розповісти всю свою історію, і нічого не зміниться. Зателефонує якийсь дурень і попросить Смердючку…

Уранці лікарка з поліклініки послухала Олену і виявила в неї бронхіт. Довго писала рецепти, нудно пояснювала Аспірину, як правильно ставити гірчичники і чому банки — це варварство і кам’яний вік. Пригрозила пневмонією, в яку неодмінно все це переросте, якщо негайно не вжити рішучих заходів, і розповіла кілька випадків із практики, коли дітей довелося госпіталізувати, хоча починалося із застуди…

Аспірин викликав лікарку на кухню.

— Може, госпіталізувати дівчинку вже зараз? — запитав довірчо. — Бо я, знаєте, дуже зайнята людина, і, може, їй було б краще…

Лікарка глянула на нього, як на людожера:

— Знаєте, вперше у моїй практиці така пропозиція, зазвичай батьки, навпаки, заперечують… до кумедного доходить!

Аспірин відчув полегшення, коли за лікаркою зачинилися двері.

Олена так само кашляла й так само горіла, але вже вступив у бій антибіотик, і, за прогнозом лікарки, завтра слід чекати покращення — зранку або принаймні до вечора. Йдучи, Аспірин залишив поруч із диваном термос гарячого чаю. На ведмедя, що лежав біля Олени на подушці, намагався не дивитися.

Таксі застрягло в пробці; Аспірин опинився на робочому місці в останню секунду. Вдягнув навушники — косо, щоб не торкалися пораненого вуха (усі, хто був у студії, з цікавістю втупилися на нього крізь скляне віконце). Заплющив очі, щоб не бачити їх, не бачити нічого. Забурмотів, як шаман молитву:

— Ще недавно всі ми дружно співали про те, що літо надворі, всі турботи будуть у вересні. І ось приходить вересень, він уже майже прийшов, але нам нема до цього діла — наші турботи будуть в іншому вересні, наступного року, а може, вони були того вересня, і тепер про них можна надійно забути. .. Дітям незабаром у школу, але не переймайтеся — все минає, і шкільні роки чудові ви незабаром будете згадувати, як страшний сон… Починається нова година, і з нею починається наша улюблена гра — кінчаємо з «Лапа-Радіо»! Зрозуміло, кінчаємо фразу, тобто, даруйте за це слово, закінчуємо…

Дарма він уночі розкиснув. Дарма напував сусідку коньяком. Тепер вона, чого доброго, захоче продовжувати знайомство. З іншого боку, вона справді допомогла. І з ліками для Олени. І з цими нічними розмовами, хай їм грець. Він ледь не розколовся, ледь не виповів усю історію: цікаво, що б вона зробила? Не швидку ж викликати в таких випадках… «Мій сусіда став жертвою психозу… Або жертвою гіпнозу, що не набагато краще…»

А чудовий заголовок: «Ді-джей Аспірин у лапах банди гіпнотизерів». Можна було б підсунути — у рамках скромного особистого піару…

— Алла? Доброго дня, Аллочко, ось вам завдання… Ви слухаєте уважно? Отже, вам треба закінчити фразу, тільки дуже швидко, не роздумуючи: «У лісі якось бачить довелось, як гриз кору могутній…» Ну? Алло, швидко! «Могутній…»

— Кріт, — припустили навушники.

Аспірин розплющив очі. Кліпнув.

— Оцінив. Так, Аллочко, я оцінив ваш гумор… І що ж: п’ятивідсоткова знижка на товари фірми «Кракс» у магазині «Техностанція»— ваша… Залишайтеся на лінії, не вішайте слухавку…

Десь там, у неприбраній вітальні, лежала на дивані Олена, сьорбала чай із термоса.

Усе минає, сказав собі Аспірин.

Отже, і це мине.

Другого вересня Олена, усе ще бліда й слабка, пішла на перше заняття в музичну школу. Повернулася за півтори години; мала невеличку скрипку в облізлому чорному футлярі й картонну папку для нот. Із ранця за спиною визирала голова Мишка.

— Потрібно ще грошей, — сказала вона Аспірину. — Заплатити за подушку, купити нотних зошитів і олівців.

— За яку подушку? — сварливо запитав Аспірин. — Із ким ти там спати збираєшся?

Олена витягла з футляра чорну подушечку зі шлейками, які скрипалі кладуть під підборіддя. Посміхнулася:

— Я розумію, тобі нелегко, стільки грошей викинули, а тут ще зошити, олівці знову ж… Витрати…

Вона знущалася геть по-дорослому, без смішків. Аспірин вигріб гроші з кишені куртки:

— На. Купуй, що хочеш.

Вона пішла у вітальню. Аспірин боявся почути противне пиляння струн — та його побоювання не справдилися. Хвилин за двадцять Олена зайшла на кухню, затиснувши скрипку підборіддям, але не притримуючи її руками. Пройшлася туди-сюди, думаючи про своє, і виглядала при цьому так дивно, що нагадала Аспірину статую з відбитою рукою.

Він стримався й нічого не запитав.

— А дочка в тебе прижилася, — сказав