Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Вони там, — Олена дивилася вниз.

— Хто?

— Вони.

Аспірин простежив за її поглядом. Біля гаражів стояли, курили, спльовували двоє пацанів років чотирнадцяти. Він спочатку не зрозумів, у чому проблема, і тільки за хвилину до нього дійшло: «У мене спочатку голос пропав… А потім вони мені рота затиснули… рукою…»

Ну приніс же їх дідько саме зараз!

Олена притискала до грудей свого ведмедя. Цікаво, подумав Аспірин, чи може вона його нацькувати? Коли відвертої загрози господині немає, а є тільки її наказ — взяти?

— Ти їх боїшся, чи що? — недбало запитав Аспірин. — Разом з оцим — боїшся?

Олена мовчала.

— А може, ти помилилася? І це зовсім інші?

Олена мовчала. Аспірин спробував заглянути їй в лице; вона відвернулася. Натруджені пальці, усі в задирках, вп’ялися в шоколадне ведмеже хутро.

Їй було страшно й гидко. Вона намагалася перебороти себе, і — на очах Аспірина — не могла.

Він знову глянув на пацанів, що курили. Перевів погляд на Олену. Внутрішньо поморщився.

Рушив через подвір’я. Хлопчиська завважили його. Спантеличено перезирнулися, але не встигли втекти. А може, не захотіли. Чого їм утікати?

На ходу він так нічого й не придумав. Ніяких слів. Просто підійшов і взяв обох за шкірку.

Один рвонувся й вирвався, але другого Аспірин перехопив уже двома руками, міцніше.

— Ти чого? Ти чо?

— Я тобі зараз поясню, чо! — Слова зринали самі собою. Бридливе заціпеніння змінилося азартом відплати. — Зараз у міліцію підемо. Пограбування й спроба зґвалтування. Тобі чотирнадцять є? Сядеш…

— Та ти чо!

Той, що звільнився, відскочив убік. Той, кого тримав Аспірин, засмикався вже не на жарт; Аспірин ухитрився закрутити йому руку за спину. Скрутити мерзотника виявилося несподівано приємно: мабуть, так дичіє від запаху жертви і милий одомашнений хижак.

— Дядьку, ти чо! Яке погра… яке зґва…

— А в під’їзді, місяць тому! Тебе одна дівчинка впізнала. А може, і ще хтось упізнає, сволото ти мала!

Той, що був вільний, відскочив ще далі й підняв із землі камінь:

— Ану відпусти його!

— Ти теж сядеш, — пообіцяв Аспірин. — Повісткою викличуть із батьками. Кидай, мерзотнику, кидай, набавляй собі термін…

Хлопець упустив камінь і щезнув з очей. Аспірин заштовхав бранця у щілину між гаражами; спалах мисливського азарту сходив на пси. Тягнути шмаркача в міліцію? Через два квартали?

— Кажи, як звуть і де живеш, а то яйця повикручую.

— Та за що?! — Очі бранця забігали.

— А ти знаєш, за що… Не втечеш. Вирахую. І дружка твого. Кажи!

Він стукнув хлопця лобом об стінку гаража. Начебто несильно; гараж глухо ухнув.

— Бери свої гроші! — заверещав хлопець. — Може, мені жерти нічого! Бери, вдавися…

І він раптом заревів, болісно, слиняво й шмаркато, і Аспірин усвідомив свою повну владу над цим жалюгідним, бридким, боягузливим і жорстоким створінням, яке буде жити й псувати усе, до чого доторкнеться, ламати й топтатися, плювати й паскудити, а якщо насмілиться, то, можливо, і вбивати.

Захотілося ще раз його вдарити. Кинути об землю й бити ногами. Раз і назавжди показати черв’яку його місце. Змішати з лайном.

Пацан ревів, розмазуючи шмарклі. Аспірин побачив себе збоку: дорослий дядько, що викручує руки підлітку.

Він плюнув. Відштовхнув хлопчиська до стінки гаража. Не обертаючись, пішов до будинку. На ходу бридливо витирав руки об штани. У роті танув залізний присмак.

Олена стояла там само, де він її залишив. Так само притискала до грудей Мишка. Аспірину забаглося зірвати злість на ній; він підійшов і став поруч.

Вона мовчала, звично опустивши плечі. Маленька. Худа, аж прозора. Бліда. Нещасна.

Він ковтнув слину:

— Ходімо…

Вона увійшла за ним у ліфт. І так само мовчки — у квартиру. Аспірин одразу ж пішов у ванну; йому пригадався вечір, коли він ударив її — і довго потім не міг відмитися.

— Не вбивати ж його, — пробурмотів він, виправдовуючись. — А в міліцію тягнути — марно. Що ж… ніхто не буде панькатися… доки не виросте і не попадеться по-справжньому…

Притискаючи до грудей Мишка, Олена пішла до себе у вітальню. Відкрила піаніно. Аспірин прислухався, і недарма: пролунала нова музична фраза, вона теж містила прихований зміст, Аспірин почув це, але не міг зрозуміти.

— Ти… говориш? — Він зупинився на порозі кімнати.

Вона відірвала погляд від клавіатури.

— А ти розумієш?

— Ні, — після довгої паузи признався Аспірин.

Олена закрила піаніно.

— А ти й не можеш розуміти.

— Куди вже мені, — погодився Аспірин. — Послухай…

Вони не розмовляли багато тижнів. Не вважати ж розмовами чергування службових слів: піди-принеси-добрий ранок.

Аспірин запнувся. Олена дивилася вниз, і це було добре: якби вона кинула зараз свій звичний презирливий погляд — він пішов би, ні про що більше не питаючи.

— Аз ким ти говориш, якщо я все одно не можу зрозуміти?

Вона помовчала.

— Сама з собою, — призналася нарешті. — Знаєш… мені просто треба було йти, ніби я їх не бачу. Треба було йти…

Аспірин перевів погляд на Мишка.

— Ну чого ти дивишся на нього, як на різника? — Тепер в очах Олени була колишня злість. — Він не вбивця… якщо його не змусити.

— Добре, — сказав він примирливо. — Я просто не можу збагнути,