Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Ти нічого не можеш збагнути, — сказала вона гірко. — Один із них, якщо хочеш знати… може бути моїм братом. Будь-хто. Може, він себе не пам’ятає. Може, він збожеволів від усього цього… світу, став його частиною… навіть найгіршою частиною… Я постійно про це думаю, думаю… Він потонув у ненависті, як у лайні, сам став шматком ненависті… і страху. Він ось так… перетворився на таке… а ці кляті пальці не хочуть слухатися!

І вона щосили вдарила правою рукою по пальцях лівої. Замахнулася ще раз, але Аспірин схопив її за руки:

— Тихо! Істеричка…

Вона зашарпалася. Аспірин був дужчий. Вона піддалася, зітхнула, несильно відштовхнула його:

— Усе… Відпусти.

Він випустив її руки. Вона пішла в протилежний кінець кімнати, всілася на диван поруч із Мишком. Аспірин по всьому злякався: а що, якби ця тварюка сприйняла його вчинок як агресію?

— Нічого не буває одразу, — сказав він, відступаючи до дверей. — Не можна вивчитися грати за один день. Навіть на тріскачці.

— Мені треба займатися, — сказала Олена глухо. Аспірин пригадав, що і йому час у «Куклабак».

Коли він повернувся — о пів на третю ночі, — Олена все ще грала. Неголосно. Щипком.

— Олексію, — сказав консьєрж Вася, — можна тебе на хвилину?

Аспірин підійшов до скляного віконечка, обрамленого оголошеннями, зіперся на дощечку-підвіконня:

— Що?

Консьєрж Вася був не в гуморі.

— Дочка твоя… таке мені сьогодні видала… Я до неї по-доброму: що там у школі в тебе? Якщо перша зміна, чого зранку швендяєш? А якщо друга — так ти увечері зі скрипкою ходиш… Батько, мовляв, знає, що ти прогулюєш? А вона мені… от їй-богу, якби моя онучка комусь так виповіла, зняв би ременя і так всипав.

— Матом, чи що? — запитав здивований Аспірин.

Вася насупився:

— Якби матом… А так — слова такі… гірше, ніж матом, їй-богу. І дивиться… ніби я бруд! Гірше, ніж бруд!

— Розберуся, — пообіцяв Аспірин.

Олени не було вдома. У холодильнику він знайшов тушковану курятину, взяв собі порцію, розігрів у мікрохвилівці. Цікаво, а консьєрж Вася гіпотетично може бути Олениним братом? Пропащим, умовно кажучи, ангелом, який не пам’ятає себе?

«Дивиться, ніби я гірше, ніж бруд». Аспірин прекрасно знав, який цей Оленин погляд. Не раз випробував на собі.

Він дожовував останній шматок м’яса, коли задзвонив телефон.

— Алло?

— Доброго дня, — незнайомий жіночий голос. — Можна Олексія Ігоровича?

— Так. Це я.

— Здрастуйте. Я Оленина вчителька з музичної школи, Світлана Миколаївна мене звуть. Я хотіла б із вами поговорити. Краще при зустрічі, але якщо ви зайняті…

— Я дуже зайнятий.

— Тоді можна по телефону, — погодилася трубка. — Я педагог із п’ятнадцятирічним стажем, і жодного разу — жодного разу! — у мене не було таких учнів, як ваша дочка. Вона пізно почала, звичайно, пізненько. Але вона дуже талановита. А що найголовніше — вона одержима музикою. У неї безсумнівно велике майбутнє, дуже велике…

— Чим я можу вам допомогти? — грубувато обірвав Аспірин.

Трубка не зніяковіла:

— Я от що хочу сказати. Вам, звичайно, будуть робити різні пропозиції.

— Тобто?

— У десятирічку, звісно. Можливо, вам будуть обіцяти різне… щоб ви змінили педагога. Вирішувати, звісно, вам, але я б порадила не поспішати. У мене четверо випускників блискуче закінчили училище. .. Одна дівчинка вступає до консерваторії… А в десятирічці дуже часто калічать дітей, морально ламають їх, розумієте, мені б не хотілося, щоб такий дар, як в Олени… Щоб він задовольняв чиїсь амбіції…

— Зрозуміло, — із легким серцем сказав Аспірин. — Але не я вирішую. Вона сама пішла в школу, вона сама вибирає, де їй учитися. Розмовляйте з нею.

— Проте подумайте, — не здавалася трубка.

— Подумаю. До побачення.

Повернувся ключ у замку. Олена стояла на порозі, насуплена і червона.

— Знову полаялася з Васею? — вирвалося в Аспірина.

— А чого він, — Олена струснула головою, — чого він причепився? Немає таких законів, щоб змусити мене ходити в цю безглузду школу… Адже немає?

— Не знаю, — чесно признався Аспірин. — Закони, швидше за все, є, от лише їх виконання…

— Начхати. — Олена поморщилася по-доросло-му, з огидою. Стягла розтоптані кросівки (смугасті шкарпеточки вже не були такими чистими), босоніж пішла до себе в кімнату.

— Мені твоя вчителька телефонувала, — сказав Аспірин.

Олена обернулася в дверях:

— Навіщо?

— Боїться, щоб тебе не вихопили в неї з-під носа. Скарб… — Аспірин засміявся.

Олена зміряла його презирливим поглядом. Двері за нею зачинилися.

— Алло, — сказала мама, і голос у неї був чомусь напружений. — Олексійчику?

— Привіт, мамо.

— Як справи? Ти здоровий?

— Цілком.

— Що з роботою?

— Як завжди. Все гаразд…

— Олексійчику, — голос матері посуворішав, — що це за дитина в тебе живе? Чия це дитина?

Аспірин чекав цього дзвінка з дня на день. Шила в мішку…

Настукали, доброзичливці.

— Це, — заперечувати не було сенсу, — це… моя дочка. З Первомайська.

Пауза. Аспірин уявив собі мамине обличчя, як вона мовчить — там, у Лондоні, на іншому кінці дроту. Мало не поперхнувся.

— Ну, так сталося, — сказав, виправдовуючись. — Вона незабаром поїде до матері. Такі