Олена й Аспірин - Марина та Сергій Дяченко

— Олексій! Із клубу?

Аспірин був у домашній картатій сорочці і спортивних штанах.

— Та я просто так… гуляю.

Вася здивувався.

Аспірин зупинився біля під’їзду, підвівши голову, глянув у сонну пику будинку. Пика була майже усуціль темна: світилося лише де-не-де, і тільки в Ірини — Аспірин зіщулився — горіли вікна у всій квартирі…

Він пішки піднявся на четвертий поверх.

Подзвонив.

— У мене навіть нічим пом’янути… У домі ні вина, ні горілки.

— Принести коньяку?

— Ні, Олексію. Зачекайте. Просто посидимо.

Вона була біла, як свічка, і дуже зосереджена.

— Як ви там казали… діра у світоустрої?

— А ви запам’ятали? — розгубився Аспірин.

Вона натужно посміхнулася краєчками губ:

— Звісно… Він вилетів на зустрічну за півгодини після нашої розмови.

Аспірин мовчав. Не в його правилах було вислуховувати чужі звіряння, він навіть у потязі, в купе, уникав розмов із попутниками. Він розумів, що Ірині тепер треба виговоритися, що це буде довго й обтяжливо і що завтра вона буде відводити очі при зустрічі. Він усе прекрасно розумів, але готовий був виконати свою місію до кінця. Віддати борг? Навряд, він зовсім не почувався боржником… Принаймні до сьогоднішнього вечора.

— Я йому не бажала зла, — сказала Ірина. — Слово честі. А вийшло так… «не діставайся ж ти нікому».

— Ви не винуваті, — сказав Аспірин.

Зморщечки між її бровами стали трішки м’якшими.

— Як ваша дівчинка? Я бачу, вона зі скрипкою ходить… Ви знайшли з нею спільну мову?

— Певною мірою.

— І ви полагодили машину. От бачите, ваша діра у світоустрої затяглася…

«Якби», ледве не сказав Аспірин. І стиснув зуби, щодуху втримуючи за ними балакучого язика. Язик рвався назовні, бажаючи сказати — брякнути, бовкнути: «А смерть уже стояла в нього за плечем…»

— Хіба ні? — Ірина дивилася йому в очі. — Не затяглася?

— Вона стала ширшою, — глухо сказав Аспірин. — Але я звик.

Олена спала на боку, підклавши руку під голову, другою рукою притискаючи до себе ведмедя. Аспірин зупинився посеред кімнати.

Було п’ята година ранку. Ним похитувало.

— Агов…

Він вирішив для себе: не прокинеться одразу — не буде більше будити, повернеться й піде. Дочекається ранку, нехай уже… хоча чекати тяжко.

Вона прокинулася. Не переверталася, не потягувалася — просто розплющила очі. Фаховий розвідник, а не дівчисько.

— Слухай, — сказав Аспірин, — я тут… А я коли умру? Ти можеш сказати?

— Не сьогодні. — Вона потерла очі. — Ти мене через це розбудив?

— А по-твоєму, це недостатній привід?!

— Можливо. — Вона перевернулася на спину. — Кому як.

Він проковтнув згусток слини.

— А… слухай… скільки я проживу?

— Звідки я знаю?

— А звідки я знаю, що ти знаєш і чого не знаєш?!

Олена сіла на дивані. Укрила плечі ковдрою.

— Вона плаче?

— Ні. Вона взагалі… з ним розсталася навіки. А він візьми та й розбийся до дідьчої матері. Вона взагалі боїться, що її… ну, так сталося, що вона його прокляла наостанок. «Так не діставайся ж ти нікому. .

— Дитячий садок, — нудним голосом сказала Олена. — Прокляла… Ти хоч її заспокоїв?

— Ну… як міг. Тут, знаєш, заспокоєння відносне.

— Принаймні ти не залишив її саму. — Олена подлубалася пальцем у носі. — Тим паче, коли так зійшлося. А чому вони розсталися?

— Ну… він начебто збирався з нею одружуватись, але в нього була сім’я, а він приховував… І коли усе з’ясувалося, вони все одно якийсь час жили разом, тому що вона не могла від нього відвикнути, хоч він і спадлючив… А потім вона вирішила покінчити з усією цією брехнею, а він був певен, що вона все одно приповзе на пузі — нікуди не дінеться. .. Приблизно так. А може, не так. Я ж не ідіот — розпитувати жінку про такі подробиці… особливо в таку ніч. А про себе ти знаєш? Коли ти помреш?

Олена подивилася на нього з докором і знову лягла. Натягнула ковдру до носа.

— Ти казала, — Аспірин так і стояв посеред кімнати, не наважуючись наблизитися до канапи, де лежав Мишко, — що не помреш ніколи… Це як, для красного слівця?

— Ні, не для слівця. Я буду жити, жити… Ти будеш старіти. У тебе, може, будуть діти, потім онуки. А потім ти помреш. А я буду жити і не старіти. Ніколи не стану дорослою. У мене не буде дітей. І нічого не буде, крім однієї-єдиної мети: знайти брата і вивести його. Я буду тинятися по світу, може, тисячу років…

— Он як, — сказав Аспірин голосом, що раптово сів. — Так це ж мрія людства… вічне життя без старості… або навіть вічне дитинство, як у Пітера Пена.

— Мрія? — гірко запитала Олена.

І укрилася ковдрою з головою.

Телефонний дзвінок. Голос сухуватий, діловий:

— Олексію Ігоровичу? Це Світлана Миколаївна, педагог Олени. Мені треба серйозно з вами поговорити.

— Вибачте. Я дуже зайнятий.

— Я тут,